Я так чекала тієї суботи, щоб просто поїхати до торгового центру. Сама, без нікого. Два місяці відкладала з зарплати, навіть на обідах трохи економила, аби купити той сірий брючний костюм із тонкими білими смужками. Коли взула туфлі на невисоких підборах і застебнула ґудзики на піджаку перед дзеркалом у магазині, мені здалося, що я знову та дівчина, яка щойно закінчила навчання й отримала першу роботу в поліклініці.

Додому поверталася автобусом, тримаючи пакет на колінах, як щось неймовірно крихке. Коли Віталій зайшов на кухню після зміни, я не втрималася. Дістала костюм, одягла на себе, усміхалася, чекаючи, що він хоч раз подивиться на мене так, як колись у парку на першому курсі.

— Скільки віддала? — запитав він, навіть не підводячи очей від миски з супом. Його пальці, забиті під нігтями чорним мазутом, міцно тримали шматок хліба.

— Ну, три тисячі, — тихо сказала я, і вся моя радість моментально зникла. — Це ж хороша тканина, воно на роки.

— Робити тобі нічого, — буркнув він, відсуваючи тарілку. — Навіщо тобі той костюм? Куди в ньому підеш? Краще б на нові шини для машини доклала.

Я тоді просто сховала пакет у шафу, засунула в самий куток, за старі зимові светри, і більше жодного разу його не діставала. Костюм став мені немилим, ніби я вкрала ті гроші.

Віталій взагалі перестав помічати в мені жінку. Коли ми тільки одружилися, він кликав мене Настусею. Тепер це ім’я залишилося тільки в моїх спогадах або коли мама дзвонить по телефону. На людях, коли ми заходимо до сусідів чи зустрічаємо когось на вулиці, він просто каже: «Моя жінка». Навіть пальцем біля скроні якось покрутив при спільних знайомих, коли я заїкнулася, що хочу записатися на стрижку до міського майстра. Мовляв, куди тобі в сорок років молодитися, сиди вже на місці й не вигадуй дурниць. Для нього сценарій простий: вийшла заміж, народила сина й доньку, ведеш господарство — все, твоє право на зачіски чи гарний одяг закінчилося.

Іноді ввечері, коли діти вже сплять у своїй кімнаті, а Віталій сидить біля телевізора, я дивлюся на нашу велику ковдру і згадую, як у шкільні роки ми з дівчатами записували в зошити всякі цитати. Там було про те, що люди можуть спати на одній подушці, але бачити абсолютно різні сни. У нас саме так і вийшло. Коли я дев’ятнадцятирічною дівчиною тікала з дому через вікно на першому поверсі, аби просто постояти з ним годину біля річки, мені здавалося, що ми будемо розмовляти про все на світі до самої старості. А зараз він став абсолютно глухим до моїх слів.

Його цікавить лише те, щоб сорочки були випрасувані, у каструлі завжди був свіжий борщ, а в холодильнику лежало сало. Жодного разу за останні роки він не запитав, чи не втомилися в мене ноги після цілого дня на ногах, про що я думаю, коли довго дивлюся у вікно на кухні, чи чого мені взагалі хочеться від цього життя. Усі його розмови крутяться навколо старої вантажівки, на якій він працює у місцевого приватника.

Той хазяїн — неймовірно скупа людина. Грошей у нього повно, збудував собі триповерховий будинок під містом, а водіям платить такі копійки, що соромно людям сказати. Машину ту давно пора здати на металобрухт, вона розсипається на ходу, дверцята заклинює, мотор постійно глохне. Але Віталій тримається за це місце, бо в нашому селищі вибору взагалі немає — або їхати на заробітки, або сидіти без копійки. От він і повзає під нею щодня, приходить додому весь у чорних плямах, злісний та втомлений.

Минулого вівторка я поїхала в район у справах і випадково натрапила біля пошти на Ірину. Ми разом вчилися, в одному гуртожитку жили три роки. Вона йшла в яскравому зеленому плащі, на підборах, із гарною укладкою, губи підведені рожевою помадою. Побачила мене, зупинилася, оглянула з ніг до голови.

— Настю, це ти? — здивувалася вона, торкнувшись мого плеча. — Ой, ну ти зовсім стала схожа на типову провінційну медсестру. Руки он які сухі, зачіску зміни, чи що. Не можна так себе запускати, нам же не по шістдесят років.

Мені від тих слів стало так пекуче всередині, що я ледве стримала сльози. Попрощалася під якимось приводом і швидко пішла на автобусну зупинку. Всю дорогу дивилася на свої нігті, на шкіру, яка полущилася від постійного прання та роботи на городі. Я ж не завжди була такою. У гуртожитку дівчата в чергу ставали, щоб я їм брови щипала чи перед дискотекою очі фарбувала, у мене ж хист до цього був. А Віталій косметику взагалі не сприймає. Каже, що це дурна трата грошей, хімія, яка нормальній жінці вдома непотрібна. Якщо бачить у мене новий блиск для губ, обов’язково прокоментує, що я займаюся дурницями замість того, щоб купити щось корисне в дім.

Єдина моя віддушина — це вечірні закордонні серіали. Знаю, що багато хто з них сміється, кажуть, що це казки для наївних і там усе вигадано. Але коли я перемию весь посуд, витру столи, видою корову, дам свині їсти, закрию курей і нарешті сідаю на диван, для мене ці дві години — як інший світ. Дивлюся на екрані, як чоловіки там розмовляють із дружинами, як приносять їм каву в ліжко, як запитують про їхній настрій, і в мене горло стискається. Думаю: ну чим я гірша за тих акторок? Чому моє життя має минати між плитою, медпунктом та городами під постійне бурчання?

До мене на роботі часто підходять жінки з нашого селища, стають ніби картку взяти чи тиск поміряти, а самі починають розповідати про свої сімейні справи. Постоять, виговоряться хвилин п’ятнадцять — і кажуть, що їм полегшало, навіть голова боліти перестала. У кожного ж своє.

Слухаю їх і думаю, що мій Віталій хоч не кричить, речей не ламає, поводиться тихо. Але ця його байдужість, ця мовчазна стіна між нами часом гірша за будь-які сварки. Йому навіть в голову не прийде, що мені просто хочеться почути добре слово, якесь «дякую за вечерю» чи «ти сьогодні гарно виглядаєш». Для нього все моє існування поруч — це просто безкоштовний сервіс.

Ось чую, як хвіртка рипнула. Повернувся. Заходить через веранду, важко ступає чоботами. Навіть через поріг переступає так, ніби робить мені послугу. На куртці свіжі масляні плями, руки знову чорні, обличчя сіре від утоми.

— Ти де там ходиш? Давай їсти, бо я голодний як вовк. Насипай швидше, мені ще треба в гараж повернутися, там якусь деталь забув забрати.

Я зітхаю, встаю з дивана, вимикаю телевізор, де якраз починалася заставка моєї улюбленої мелодрами. Беру тарілку, ополоник. Дивлюся на його спину, коли він сідає до столу, і думаю, що в тих серіалах навіть із прислугою так не розмовляють. У них є імена, до них звертаються ввічливо. А я для нього просто та, що має подати гаряче. Треба було тоді, двадцять років тому, слухати батька з матір’ю, які казали, що Віталій занадто важкий на підйом і черствий. Були ж у місті хлопці, які за мною ходили, квіти дарували, готові були на руках носити. А я вибрала його. Тепер маю щоденний брудний одяг у тазу для прання та чужі екранні історії замість власного щастя.

І як це змінити, що б ви порадили?