У мене була звичайна родина – мама й тато, брат, дідусі і бабусі з обох сторін, та улюблена тітонька Тамара.
Я її називала тіткою, бо наче бабусі у мене були, а двоюрідна бабуся якось воно не звучало. Тітка Тамара була одинокою, вона була наче ангел-охоронець для нашої родини: треба позичити грошей – до неї, мене на вихідні посидіти – вона, попросити мене забрати зі школи чи садка – вона. Здавалося б, що вона просто найближче до нас жила, тому й так виходило, що вона нам була рідніша за будь-яку бабусю.
А ще тітка Тамара дуже мене любила, дарувала гарні подарунки і ніколи не сварила, навіть, якщо я щось зіпсую чи зламаю.
З роками вона дала зрозуміти, що її квартира дістанеться мені і це вже вирішений факт.
– Ти мені мене в молодості нагадуєш, – пояснювала так вона.
І спитаєте тепер, чим же така щира і добра людина може не вгодити. А ось тут і заковика.
Якось тітку Тамару поклали в стаціонар і вона попросила мене полити вазони і приглянути за котом. Я так і зробила, а далі вирішила й прибрати все, щоб коли та повернеться, то все було чистенько. І от прибираю я та дійшла до столу в вітальні, а там стоїть зошит, такий шкільний і відкритий він, я хотіла згорнути, як увагу привернув напис на всю сторінку, всього кілька слів на цілу сторінку: «Треба зізнатися, поки ще не пізно».
Я застигла. В чому може зізнатися ця добра жінка? Пішла без черги в кабінет?
Потім мій погляд впав на стелажі, де стояли такі ж зошити і я почала їх гортати. Знаю, що читати щоденники негоже, але я мала знати, в чому річ.
Правда мене вразила. Не швидко я отямилася від прочитаного, на вулиці вже стемніло, навколо мене були зошити і чуже життя. Як тепер мені бути і чи розкрити цю таємницю моїй матері? Як тепер дивитися на «добру» тітку Тамару?
Історія Тамари почалася в ті часи, коли дівоча чистота мала значення і то велике. Але так сталося, що верталася дівчина з пар і вирішила скоротити шлях, бо спішила до закриття гуртожитку. А там її перестріли…
Через місяць вона зрозуміла, що при надії.
– Тебе тепер ніхто не візьме заміж, – бідкалася мама, – а з навчанням що робити? Ти перекреслила тим вчинком своє майбутнє!
– Але я не хотіла, – белькотіла Тамара.
– А я хочу аби на мою доньку тицяли пальцями?, – питав її строго тато.
На сімейній раді було вирішено, що Тамара візьме академіку і поїде до сестри, моєї бабусі Яни, яка погодилася прийняти її дитину як свою. Через рік Тамара вернулася, вчилася на відмінно, закінчила навчання і мала гарну роботу, проте, так заміж і не вийшла. Яна теж не мала дітей, тому Тамарину доньку вважала своєю і сказала їй:
– Я беру її за умови, що ти ніколи ні словом, ні ділом не видаси наш секрет. Ти далеко і так далі має бути.
Тамара погодилася і всі ці роки зберігала таємницю. Проте, якою радістю рясніють рядки про те, що її донька, а моя мама, вирішила вступати у вуз в її місті. Вона написала, що неймовірно щаслива від того, що її донька житиме разом з нею, поки вчитиметься. Далі мама вийшла заміж в цьому місті, з’явилася на світ я і брат. А бабуся Яна була далеко і тільки зрідка приїжджала, зате Тамара почувалася дуже щасливою від того, що поруч з донькою, якій і словом не обмовилася про те, хто її справжня мама.
Я сама недавно стала мамою і не розуміла, як можна відмовитися від своєї дитини? Скажете, що вона не могла в житті знайти щастя – так, але при тому, вона прожила цікаве життя, де був і сміх, і радість. Вона не була якоюсь затвірницею. Що мені тепер робити з цією інформацією? Що порадите?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
