Я була гарна, справді, але у нас в селі багато гарних дівчат, конкуренція була дуже висока, а хлопців гарних на пальцях порахувати. Але я ще той характер мала, як задумала, що за Василя заміж піду, то так і зробила, не думаючи, що ще в матері його теж характер, дай боже.
Почали ми отак в компаніях зустрічатися, провів мене кілька разів додому і вже через два місяці таких зустрічань я йому повідомила, що при надії.
Василь зрадів і сказав, що раз так, то буде женитися. Але тут слово сказала свекруха.
– Не спіши, Василю, приглянься до дівчини, що ти там її знаєш? Думаю, що краще буде, як вона за матір-одиначку зійде, й так у ти навчаєшся, то на які гроші будеш родину утримувати? А жити де ви будете?
– Мамо, але ж ти й так в селі живеш, я думав, що ми будемо з Галею в місті.
– Яке місто? Я квартирантів не планую з хати гнати, бо тобі засвербіло! Вони нас годують!
Це справді було так, в ті роки було дуже сутужно з роботою і грошима, тому кожен виживав, як міг. Але я про це тоді не думала, а геть про інше – всі мої мрії розбилися на друзки. Я уявляла, як буду жити в місті у власній квартирі, приїжджатиму до подруг та гордо киватиму, мовляв, а чого в житті добилися ви? А тут виходило, що я маю йти в невістки, бо до мене вже Василь йти не хотів, та й куди. В маленьку хатинку, де ще молодший брат, мама з татом і дідусь з бабусею.
Виходило, що через дитину я маю жити зі свекрухою в сільській хаті, яка нічим не відрізнялася від моєї.
Красень Василь окрім краси не мав за душею нічого і єдина, на що я могла розраховувати. то на подачку від свекрухи.
Ми з хлопцем обмінялися взаємними обвинуваченнями і розбіглися. Я вирішила, що дитина буде для мене непосильним тягарем.
Напевно мама в той момент щось відчула, коли я сказала, що не буде ніякого весілля і ми розійшлися.
– Доню, всяке в житті буде, але не наважуйся на те, що ніколи не зможеш виправити.
І я не наважилася. На світ з’явився гарний хлопчик, я отримувала виплати як мати-одиначка. Час від часу свекруха якихось грошей підкидала, Василь визнав дитину, але він був на останньому курсі і що міг мені дати.
Ми якось не мали один до одного більше приязні, хоч надалі ні він, ні я не женилися. Василь з роками геть опустився, жив на материну пенсію. А я їздила за кордон на заробітки і так годувала свою дитину.
У мене були кавалери, любов, але все це не мало продовження чомусь.
Коли мені було сорок, то я зійшлася з своїм однокласником, він був розлученим і якось ми так стали один для одного всім. Проте, Микола не кликав мене заміж, ми жили собі та й жили, у нього. Я й далі їздила за кордон, щоб вже допомогти синові вивчитися і далі будувати хату.
Та я б радо сиділа вдома, але чого – дітей у мене з Миколою не було, не трималися. Тобто, Бог дав мені шанс лише раз за життя стати мамою і мені не забракло розуму ним скористатися.
Тепер ми живемо всі в великій хаті, де є місце мені і Миколі, синові і його дружині та онукам. Коли мені сниться такий сон, як я не можу вирішити чи лишати дитину чи ні, то я прокидаюся в холодному поту і йду перевірити, чи справді це сон, відкриваю двері в дитячу і бачу мій світ – моїх онуків. Далі йду дякувати Богу за все, що було у моєму житті.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота