Інна більше не могла на те все дивитись. Тут самій не добре, а поруч таке. Мусила у персоналу до іншої палати проситись. Те, як доглядали бабцю її діти дивувало усіх.
На сусідньому ліжечку лежала малесенька бабуся. Учора старій стало зле. Сьогодні її привезли діти, ні говорити, ні рухатись вона не могла. Лиш мукала щось схоже на слова. Але не це було найгірше. Тут таких, як вона було багато. Ставлення дітей до старої ошелешувало людей. Всю ніч біля ліжка чергував син. Інна прокидалась від муичання старенької. Син сидів поруч і тримав маму за руку – ідилія. Але щойно Інна поринала в сон, знову ці звуки. Так ніч і пройшла безсонною.
— Вдень відісплюсь, – подумалось Інні, – Але ж і пощастило старенькій, діти, як люблять. Брат із сестрою вдвох хотіли біля матері залишитись. Але персонал не дозволив.
Після огляду спеціалістами Інна заснула. Але знов оте бабчине мичання не давало спокою. Відкривши очі побачила, що біля старенької уже донька. Нахилившись низесенько щось шепотіла мамі на вухо. Інна розчула лиш останню фразу: «все тобі пригадаємо».
Якось недобре на душі після того стало. Пильніше почала придивлятись до того, що коїлось поруч. Матінка Божа! Та стареньку від доньки боронити потрібно було. Користуючись тим, що та ні говорити, ні рухатись не могла, донечка ходила біля матері кругами лиш з однією ціллю.
— Я наряд зараз викличу, якщо ви не заспокоїтесь. Вона і так ледь жива, а ви ні вдень ні вночі їй спокою не даєте. Води їй дайте, вона ж так просить. – сказала Інна незнайомці.
Та після Інниних слів, аж підскочила, сльози їй градом по щоках покотились:
— Це лиш крихта з того, що вона заслужила. Немає їй прощення ні на цьому, ні на тому світі. Ви не дивіться, що вона така оце маленька і беззахисна. Якби хто знав, що ми, її діти через неї пережили. Я в десять з дому до інтернату сама попросилась. Усе тамтешнім працівникам розповіла, а мені не повірили. Віддали назад матері, ще й пошкодували, мовляв донька у вас казкарка, таке вигадала! А вона усім довкола посміхається, на людях добра і мила а вдома… Нічого, мамо, – поглянула вона на стареньку, – Ви трошки відійдете, трошки сил наберетесь і ми з братом вас додому заберемо. Тільки тепер не ви нас, а ми вас виховувати будемо. Вашими ж методами.
Інна усе розповіла персоналу і попросила перевести її до іншої палати. Їй звісно ніхто не повірив, адже донька і син гарно доглядали маму. Трохи згодом Інна написала заяву у відповідні структури, але на тому і все. Як далі склалась доля старенькою їй не відомо.
Автор Анна К.
