Мені вже вісімдесят, ноги крутить на негоду, але в хаті сидіти не хочеться, бо там чутно, як Інна постійно перекладає з місця на місце свої пластмасові баночки в ванній кімнаті і гримає дверцятами шафи.
Колись, двадцять років тому, ми сиділи на цій же дачі, тільки груша тоді була молодша і рясніше цвіла. Мені тоді якраз виповнилося шістдесят, і я почувалася ще цілком міцною жінкою, хоч донька вже дивилася на мене з якимось дивним жалем, перемішаним із зверхністю. Вона тоді приїхала в новому світлому костюмі, із зачіскою, яку їй годину вкладали перукарі, і весь вечір крутила на пальці золоту облучку з великим прозорим каменем.
Пам’ятаю, як вона сміялася, коли розказувала про нас із чоловіком. Сказала тоді, що ми прожили життя даремно, бо Степан ніколи не купував мені букетів без приводу і не виспівував ніжних слів. Донька тоді дуже пишалася своїм Вадимом, який поїхав за кордон і регулярно надсилав їй гроші, листівки з надрукованими червоними серцями та дорогі подарунки. Вона все повторювала, що турбота вимірюється в можливості купити якісну річ і не думати про ціни в магазині.
Я тоді слухала її і мовчала. Мені було трохи прикро, бо все наше з чоловіком життя пройшло в роботі, але в цій роботі був свій спокій. Ми будували хату, виховували двох дітей, вечорами просто сиділи на веранді і пили чай, дивилися, як сутеніє навколо.
Інна сиділа на дерев’яній лавці, обережно підклавши під себе хустку, щоб не заплямувати світлі штани, і повчала мене, як треба поважати себе. Розказувала, що дружина повинна бути окрасою для чоловіка, а не ходити в чоботах по городі.
Вона хвалилася, що за гроші Вадима зробила собі нові зуби в найдорожчій клініці, і все питала мене, навіщо ми з батьком тримаємо цей город і просиджуємо вечори за розмовами про те, чи буде дощ.
Минали роки, і життя поступово розставляло все по своїх місцях. Вадим жив за кордоном рік, два, п’ять. Спочатку він приїздив двічі на рік, потім раз на рік, а далі почав казати, що квитки дорогі і краще він перекаже більше грошей. Інна купувала нові меблі, міняла побутову техніку, робила ремонти, але в хаті ставало все тихіше. Діти виросли, роз’їхалися по своїх справах, а Вадим одного дня просто зателефонував і сказав, що більше не повернеться. Виявилося, що там, на чужині, у нього вже давно з’явилася інша сім’я, народилася дитина, і залишатися розділеним на дві країни він більше не бачить сенсу.
Інна залишилася у великій квартирі з новими меблями, але абсолютно без трудового стажу. Вона ж ніколи ніде толком не працювала, бо Вадим завжди казав, що їй це не потрібно. Тепер, коли їй виповнилося п’ятдесят п’ять, з’ясувалося, що державної пенсії їй не нарахують, бо немає потрібних років вислуги. На роботу її ніхто не бере, хіба що прибиральницею або продавчинею на ринок, але вона каже, що це нижче її гідності.
Тепер вона живе зі мною в цій старій хаті. Свою міську квартиру їй довелося здати в оренду, щоб мати бодай якісь кошти на прожиття, але тих грошей їй постійно бракує. Вона звикла купувати дорогі кремчики, гарний одяг і замовляти готову їжу, а тепер змушена рахувати кожну гривню.
Степана не стало п’ять років тому. Мені його дуже бракує, бо зараз, коли ноги болять і важко носити воду з колодязя, немає поруч людини, яка б без слів зрозуміла, що треба підкинути дров у піч або закрити кватирку.
Інна виходить на ганок, тримаючи в руках чашку з чаєм. На ній вже немає тих дорогих речей, вона вдягнена у звичайний спортивний костюм, який трохи витягнувся на ліктях. Зачіска вже не та, волосся відросло, і сивина пробивається біля скронь, бо на фарбування в салоні грошей немає.
– Мамо, ти знову сидиш на протязі, – каже вона і сідає поруч на дерев’яну сходинку. – Я там подивилася в холодильнику, масло закінчується. Треба буде завтра в магазин іти.
– Я дам тобі грошей з пенсії, – відповідаю я, вирівнюючи спину. – В мене ще трохи лишилося з минулого місяця.
Вона опускає очі і повільно мішає ложкою чай у чашці. Ложка дзеленчить об скло, і цей звук здається дуже гучним у тихому подвір’ї.
– В мене онук знову просив гроші на новий телефон, – тихо каже Інна, не дивлячись на мене. – Назар каже, що в усіх його однокласників вже сучасні моделі, а він ходить зі старим. Я обіцяла, що допоможу. Може, ми з оренди трохи відкладемо, а ти зі своїх додаси?
– Інно, мені треба купити дрова на зиму, – кажу я м’яко, але твердо. – Машина дров зараз коштує дуже дорого. Якщо ми віддамо все Назарові, чим ми будемо опалювати хату в листопаді?
Вона починає дратуватися, так само, як дратувалася колись замолоду, коли щось йшло не за її планом.
– Ну звісно, дрова важливіші! Людина росте, їй треба серед однолітків почуватися нормально, а ти тільки про свій комфорт думаєш. Вадим завжди казав, що на дітях і онуках не можна економити.
– Вадим зараз далеко, Інно, – нагадую я їй. – І про дрова він дбати не буде.
Вона замовкає, відвертається до саду і важко зітхає. Я бачу, як у неї сіпається щока. Їй важко визнати, що весь її звичний світ розпався на шматки, і що ті речі, якими вона так пишалася, виявилися тимчасовими.
– Назар міг би й сам підробити десь на канікулах, – продовжую я. – Хлопцеві вже шістнадцять років. Старший твій брат у його віці вже сам собі на куртку заробляв, допомагав батькові.
– Зараз інші часи, мамо! – підвищує голос Інна. – Хто його візьме без досвіду? Ти порівнюєш незрівнянні речі. Тоді все було простіше.
– Нічого не було простіше. Просто ми працювали і не чекали, що хтось принесе все на тарілочці.
– Ти завжди мені дорікаєш, – каже вона вже тихіше, з якоюсь дитячою образою в голосі. – Що б я не зробила, все тобі не так. Я просто хотіла нормального життя для себе і для своїх дітей. Щоб не копирсатися в землі, як ви з батьком всю молодість прокопирсалися.
– Я тобі не дорікаю, Інно. Я просто кажу, що жити треба по коштах, які є зараз, а не по тих, які були десять років тому.
Вона зупиняється біля крайнього стовпчика, спирається на нього руками і дивиться на паркан.
– Мені завтра треба в місто їхати, – каже вона після тривалої паузи. – Мені потрібно в аптеку зайти і до кравчині, штани треба вкоротити. Ти даси мені п’ятсот гривень?
Я лізу в кишеню, дістаю паперовий згорток, де лежать мої заощадження, відраховую купюри і протягую їй. Вона бере гроші швидко, не дякуючи, і одразу ховає їх у кишеню спортивних штанів.
– Я зварю на вечерю суп з квасолею, – каже вона вже спокійнішим тоном, ніби нічого й не було. – Квасоля ще з минулого року лишилася в банках?
– Так, у коморі на нижній полиці, – відповідаю я.
Вона повертається і йде в хату, а я повільно йду за нею, бо надворі вже зовсім прохолодно. Отак і живемо, не знаю чи щасливо чи ні, звикли напевно.
