– Лесю, перестань гуркотіти посудом. Перестань, кажу тобі, бо в мене від того стукоту голова тріщить, – Марина важко перевернулася на ліжку, підтягуючи під бік згорнуту ковдру.
– А як мені не гуркотіти, мамо? – Леся гримнула дверцятами шафи й повернулася до матері. – Ви знову за своє? Третій день поспіль вимагаєте, щоб я йшла шукати тітку Тамару. Навіщо вона вам здалася? Ви з нею тридцять років не балакали, а тепер раптом згадали!
– Мені треба з нею поговорити. Мені небагато лишилося, Лесю. Я це відчуваю щодня, коли встати з ліжка не можу. Я хочу, щоб ти пішла до неї і попросила її прийти сюди.
– Вона не прийде, – Леся сіла на стілець біля вікна і заклала руки на колінах. – Вона про нас і чути не хоче. Ви ж знаєте, як вона на мене в магазині дивиться, коли випадково перестрінемося. Відвертається і йде в інший бік.
– Це вона на тебе так дивиться, бо через мене злобу тримає. А ти йди і скажи, що Марина лежить і просить поговорити. Скажи, що це моє останнє прохання. Вона прийде. Вона не така черства, як ти думаєш.
Марина заплющила очі і відвернулася до стіни. На стіні висів килим із великими квітами, а поруч – декілька фотографій у дерев’яних рамках. На одній із них був її Василь. Його вже дев’ять років як немає на світі. Марина часто дивилася на це фото і згадувала своє життя. Вона не любила Василя так, щоб серце завмирало, коли заміж за нього виходила.
Пішла за нього, аби самій не залишатися, бо той, кого вона насправді кохала, вибрав іншу. Але Василь виявився добрим чоловіком. Він шанував її, не ображав, працював від ранку до ночі, і вони прожили разом спокійні, добрі роки.
Але зараз Марину пекла давня образа і давня брехня, через яку вона втратила найкращу подругу.
Леся зітхнула, встала зі стільця, поправила на матері ковдру і вийшла з хати. Їй було вже сорок два роки. Життя минало в щоденній праці: хата, город, робота, догляд за хворою матір’ю. Чоловіка в неї не було, дітей теж. Колись вона дуже покохала одного хлопця, чекала на нього, а він вибрав її найкращу подругу. Вони поженилися, виїхали жити в область, мають двох дітей. А Леся так і залишилася сама. Вона більше ні на кого не дивилася і нікого до себе не підпускала.
Вона дійшла до хати Тамари, зупинилася біля хвіртки і довго не наважувалася постукати. Потім узяла себе в руки і штовхнула дерев’яні двері сіней.
Тамара сиділа на кухні і чистила картоплю у велику миску. Коли двері відчинилися і на порозі з’явилася Леся, вона завмерла з ножем у руці.
– Ти чого прийшла? – сухо спитала Тамара, не піднімаючись із місця.
– Тітко Тамаро, мене мати послала. Вона дуже хвора, майже не встає. Просила вас прийти. Вона хоче поговорити з вами.
Тамара відклала ніж, витерла руки і довго дивилася на Лесю.
– Навіщо? Нам немає про що балакати. Ми вже все сказали одна одній тридцять років тому.
– Вона казала, що це її останнє прохання. Просила переказати, що чекає вас.
Тамара мовчала кілька хвилин, дивилася на картопляне лушпиння у мисці, а потім важко зітхнула.
– Добре. Йди попереду. Я зараз накину хустку і прийду.
Вони йшли мовчки. На подвір’ї Марини було тихо. Тамара зайшла до хати, зняла в сінях взуття і повільно увійшла до кімнати, де лежала Марина.
– Здоров була, Марино, – мовила Тамара, зупиняючись біля дверей.
– Здоров, Тамаро. Сідай на стілець, бо тобі теж стояти важко, – Марина вказала рукою на стілець біля ліжка. – Дякую, що прийшла.
Тамара присіла на край стільця, склавши руки на колінах.
– Кажи, навіщо кликала.
– Я хочу розказати тобі про той день у ліску, коли Павло до мене чіплявся. Ти ж мені тоді не повірила. Ти повірила йому, а мене назвала зрадницею і вигнала.
Тамара сполотніла, її губи затремтіли.
– А як я мала не вірити своєму чоловікові? Він прийшов додому і сказав, що ти намагалася його від мене відбити!
– Він брехав тобі, Тамаро! – Марина піднялася на лікті, її голос забринів від напруги. – Я йшла з лісу з грибами. Він перестрів мене біля струмка, перейняв стежку, схопив за руки і не пускав. Я вирвалася, дала йому ляпаса і втекла додому. Я ніколи на нього не дивилася після того, як ви поженилися. Я вже тоді Василя мала і Лесю! А Павло злякався, що я тобі все розкажу, тому прибіг першим і наплів брехні.
Тамара сиділа непорушно. Вона дивилася на свої тремтячі пальці.
– Чому ж ти тоді не прийшла і не пояснила все?
– Я приходила! – гаряче вигукнула Марина. – Я прийшла до тебе наступного дня, а ти мені навіть двері не відчинила. Ти кричала через закриті двері такі слова, що я ледь додому дійшла. Мені соромно було, Тамаро. Мені було дуже боляче, що ти, моя найкраща подруга, повірила йому, а не мені.
У кімнаті запанувала тиша. Чути було тільки, як настінний годинник цокає на стіні.
– Він усе життя гуляв, – тихо мовила Тамара. Її голос став зовсім кволим. – Я ж потім дізналася, яка він людина. Не раз бачила, з ким він знається і куди ходить. Але я вже мала дітей, мусила терпіти. А з тобою ми так і розійшлися через його брехню.
– Я не тримаю на тебе зла, Тамаро, – м’яко сказала Марина і простягнула свою суху руку. – Я просто хотіла, щоб ти знала правду. Щоб ми не йшли з цього світу ворогами.
Тамара нахилилася і накрила руку Марини своєю долонею.
– І ти мене пробач, Марино. Я була нерозумна і сліпа.
Вони просиділи разом майже дві години, згадуючи молодість, навчання, перші вечори в клубі. Коли Тамара збиралася йти, вона обійняла Марину і обіцяла заходити щодня.
Через три тижні Марини не стало. Був теплий осінній день. На похорон зійшлося багато людей. Син Тамари, котрий жив окремо, теж приїхав на похорон маминої подруги. Він допомагав упорядковувати все на подвір’ї, носив лави з хати, підносив важкі речі і був поруч із Лесею, коли тій ставало зовсім важко.
Після похорону син Тамари не виїхав одразу. Він залишився в селі на якийсь час, бо треба було допомогти матері по господарству. Він щодня заходив до Лесі: то принесе дров, то води з колодязя набере, то просто посидить на ґанку та поговорить про хатні справи.
Леся спочатку поводилася стримано, але поступово відчула, що поруч із ним їй стає спокійно і затишно. Вони багато балакали про минуле, про життя, про роботу.
Через рік на подвір’ї, де колись жила Марина, зібралися гості. На столах стояли весільні наїдки, всі вітали Лесю та її чоловіка. А ще через півтора року в хаті з’явилося дитяче ліжечко. У Лесі на світ з’явилася донечка. Назвали її Мариною – на честь бабусі.
