Я повернулася додому пізно. Цей день був таким же, як і всі інші: звіти, цифри, нескінченні таблиці й папери, які ніколи не закінчуються. Бухгалтерія — це ніби лабіринт, у якому я ходжу колами.
Додому я заходжу мовчки, знімаю туфлі й, не вмикаючи світла, йду до кухні. Лише тиша зустрічає мене тут. Вже звикла. Але сьогодні я була не зовсім сама.
У голові постійно крутилася завтрашня зустріч із Настею. Ми з нею не бачилися давно, навіть не пам’ятаю, коли востаннє говорили по душах.
Вона завжди у своїх клопотах — діти, чоловік, побут. А я? Я просто працюю. У мене немає ні дітей, ні чоловіка, лише робота, яка займає увесь мій час.
І ось вона раптом подзвонила й майже наказала: “Треба зустрітися, Інно. Це важливо”. Щось у її голосі було не так. Я це відчула. Та й сам дзвінок уже був дивиною. Вона уникала мене багато років. Віддалилась. Я ніколи не розуміла – чому?
Наступного дня я прийшла у кафе раніше. Обрала місце біля вікна й замовила собі амерікано. Я завжди приходжу завчасно, це вже звичка.
Витягнула телефон, але не змогла зосередитися ні на новинах, ні на соцмережах. В голові лише одна думка: що такого сталося, що Настя раптом згадала про мене?
— Інно, привіт! — я підняла голову й побачила сестру. Вона підійшла швидко, було видно – трохи розгублена. Сіла навпроти й одразу ж відвела очі. — Ти рано прийшла.
— Привіт. — Я дивилася на неї уважно. — Ти ж сама сказала, що це терміново. Щось трапилося?
Настя почала плутано розповідати про дітей. Про те, як її старший син приніс зі школи грамоту, а молодша ніяк не могла вибрати сукню для свята. Я слухала, але відчувала, що це пустослів’я. Вона ніяк не може наважитись перейти до головного.
— Настю, — нарешті я не витримала. — Ти наполягла на зустрічі, ніби сталося щось важливе. То будемо про мене говорити, чи в тебе справді є щось важливе?
Настя опустила голову. Я бачила, як її пальці нервово ковзають по чашці.
— А що, сестри не можуть просто так випити кави? — спробувала вона усміхнутися, але вийшло криво.
— Настя, я ж бачу. Кажи вже, що сталося.
Вона глибоко вдихнула і почала.
— Інно, пам’ятаєш, коли ти навчалася й займалася продажем батьківської квартири? — її голос затремтів. — Я була з мамою останні тижні в стаціонарі і саме мені мама довірила важливу справу.
Я й дихати забула. Батьків не стало вже більше як десять років. Той період згадувати не хочу, було справді не просто. Але, замість того, аби підтримувати одне одного ми віддалились із сестрою. Вірніше – Настя викреслила мене із свого життя.
— Ну? — коротко відповіла я, відчуваючи, як щось таке не добре розповзається всередині мене.
— Я, — Настя ковтнула й ледь чутно продовжила. — Я вчинила тоді дуже не гідно. Пробач сестро, але мама довірила мені усі фінанси, що були у неї. Ти ж знаєш, вони із батьком гарно заробляли, вміли економити.
— Ти що, серйозно? І навіть слова мені не сказала? Ти зараз хочеш мені віддати мою частку? Для цього покликала?
— Пробач, сестро — Настя дивилася на мене крізь сльози. — Тоді я не розуміла, що роблю. Я була молода й розуму ще не набралась. Думала, що мені вони були потрібніші.
— Настю, це не виправдання. Знаєш, як я тоді жила? Коли не знала, де взяти гроші на навчання? Ти навіть не спитала, як у мене справи. Просто вирішила, що я “впораюся”.
Настя мовчала, витираючи сльози. Я бачила, що їй важко, але мені було ще важче. Весь цей час вона знала, що зробила, і мовчала. А я навіть не підозрювала. Ось чому вона викреслила мене зі свого життя.
— І навіщо ти мені це зараз кажеш? — тихо запитала я.
— Бо не можу більше так жити, — прошепотіла Настя. — Я хочу відновити наші стосунки. Я знаю, що була не права. Я хочу мати сім’ю, сестру зрештою. Та й цей тягар. Я вже й спати не маю змоги.
— Справа не в грошах, Настю. — Я подивилася на неї й раптом відчула, як всередині наростає втома. — Справа в тому, що ти мене зрадила. Ти була моєю сестрою, єдиною близькою людиною. Ти хочеш відновити стосунки, повернути усе, як було. Але скажи, як мені тобі довіряти?
Настя нічого не відповіла. Вона лише дивилася на мене зі сльозами в очах. Мені стало важко дихати. Я більше не могла тут сидіти.
— Мені треба подумати. — Я піднялася зі стільця. — Я не знаю, чи зможу тебе пробачити, сестро. Надто все складно.
— Інно, — голос Насті був слабким. — Будь ласка, дай мені шанс.
Я не відповіла. Просто пішла до виходу, залишивши гроші за каву на столі. Вулиця зустріла мене холодним вітром. Я йшла й намагалася зрозуміти: чому вона знову з’явилась у моєму житті? Чому вона вирішила сказати про це саме зараз?
А може, сестра і справді шкодує? Може, вона не знаходила собі місця усі ці роки і тепер, нарешті, вирішила висповідатись?
Скажіть, як таке узагалі можна розуміти? Як реагувати на такі слова і такі вчинки. Мені не вистачає рідних у житті, я одна у цілому світі. Але, чи потрібні стосунки саме із такою ріднею?
Як би ви вчинили на моєму місці, пробачили б сестру?
Головна картинка ілюстративна.
