Мені тоді виповнилося п’ятдесят років і на ювілей чоловік мені подарував розлучення.
– Любо, вона при надії… Я не моду інакше, – говорив винувато чоловік.
– Так, так… я все розумію.
Я справді все розуміла! Це рано чи пізно це мало статися, адже ми дітей не мали і все життя прожили один заради одного.
Тепер ми жили вже майже як брат з сестрою і Геннадій був моєю найріднішою людиною. Я його в усьому підтримувала та допомагала, скоріше я опікувалася ним як мати – в що одягнений, чи поїв, де болить.
Чоловік не говорив мені, що хоче дітей, вже й сам змирився з обставинами. А тут йому так пощастило.
Я щиро раділа за нього і вирішила, що маю поїхати з нашої квартири, вірніше, з моєї квартири.
– Гено, я залишу тобі квартиру, а сама переїду в твою однокімнатну. Вам треба буде більше місця.
Він радо погодився, ми не мали майнових претензій один до одного, бо за кожним лишалося його майно, а переоформляти було надто дорого, не з його зарплатою.
Та й, чесно кажучи, не хотіла я назовсім віддавати свою квартиру йому. Подумала, як тільки малюку виповниться вісімнадцять, то я вернуся в свій дім.
Отака я була… благородна…
Забрала всі свої речі, деякі меблі і стала жити самотою.
Наказала собі не ходити попід старі вікна, щоб не заглядати на щастя Гени.
Я ж доросла і гуманна людина і маю радіти тому, що у чоловіка є дитина. Я намагалася працювати і не думати про те, що я зовсім сама. Минув і рік. І другий. Я ні разу не дозволила собі піти до нашого дому, не бачила ні Гени, ні його нової дружини.
А потім так сталося, що я пішла, задумалася і ноги самі принесли мене під під’їзд…
Серце защеміло, запекло… Не знаю, як і додому дісталася. А серед ночі мені стало геть зле. Я зателефонувала Гені, а він вже викликав швидку.
Колишній чоловік був моєю єдиною ріднею і саме йому запропонували аби він забрав мене додому та доглядав. Одна сторона у мене була майже нерухома і потрібен був час і чудо для відновлення.
Гена виявив до мене співчуття і забрав мене до нашої квартири, там я вперше побачила і його сина, і молоду дружину. Мене поклали в вітальні і я знала, що приношу незручності, але ж куди мені було дітися?
– Я не буду їй підгузки міняти і з ложечки годувати! Ти чим думав? Мені Максимка з головою вистачає!
– Аліно, це її квартира і вона нас сюди впустила. Чи ти хочеш, щоб ми перебралися в однокімнатну на краю міста? Тоді пакуй речі і вперед!
Аліна зціпила зуби…
Вона погано за мною доглядала, якщо по-правді… Від того в квартирі оселився неприємний запах, а жінка, яка приходила тільки кілька разів на тиждень, не могла усе виправити.
Так пройшло пів року в сварках. Звичайно, що мій тепличний Гена не витримав такої напруги і через якийсь час почав не ночувати дома. Аліна плакала, але зробити нічого не могла. А далі Гена сказав їй при мені, що він подав на розлучення:
– Жити в такій атмосфері я не можу і не буду. Я знайшов нормальну жінку, яка мене розуміє і поважає. Я йду від вас. А ти, Аліно, вирішуй, чи ти будеш Любу доглядати чи береш сина і їдеш до себе в село.
Аліна гримнула дверима і пішла геть. Максимко залишився біля мене, тицяв мені книжечку і я йому читала та показувала однією рукою малюнки…
Він мені так нагадував Гену, був просто його маленькою копією…
На такому занятті нас і застала Аліна. Довго на мене дивилася. А тоді принесла поїсти. Чи не вперше терпляче чекала, поки я пережую.
Ми довго одна до одної звикали, але Максимко нас мирив, зближував. Говорив на мене «бабуся» і я плакала від щастя, коли він мене обіймав.
Як не прикро, але Гена до нас практично не приходив. Я від нього такого не чекала, думала, він допоможе нам, адже ж у нього нарешті є дитина.
Через два роки я змогла вже сміливо йти на роботу. Відводила Максимка в садок або забирала. Аліна стала мені за доньку і я й гадки не мала пригадувати їй, що вона забрала у мене чоловіка.
А толку згадувати. Коли цього чоловіка вже нема ні у неї, ні у мене.
Фото Ярослава Романюка.
