fbpx
Історії з життя
Іван і Оксана були найкрасивішою парою і… найщасливішою. А потім щастя для Івана кудись зникло – воно поїхало в те місто, де Оксанка здобувала вищу освіту.

Іванко бавився з Оксанкою у пісочниці, замість того, щоб пограти у «стрілячки» із новеньких Сергійкових пістолетиків, як інші
хлопці з їхнього будинку. Не зважав він на те, що сміялися з нього, дразнили дівчинкою.

Йому подобалось це маленьке голубооке дівчатко із світлими кучериками і двома великими бантиками на голові. Він потакав усім
примхам дівчинки, ще й залюбки віддав їй найновішу іграшку – червоного джипа, пише газета “Наш День” .

Минав рік за роком, вже й школярами стали діти. А Іванко все ні кроку не відходив від Оксанки, носив її ранець. Незчулися, як стали випускниками. Іван і Оксана були найкрасивішою парою на балу і… найщасливішою. А потім щастя для Івана кудись зникло – воно поїхало в те місто, де Оксанка здобувала вищу освіту.

Короткі зустрічі під час вихідних днів віддаляли колись близьких людей. І одного разу Оксанка лише подзвонила і скупо сказала: «Я не хочу тебе обманювати. Пробач – покохала іншого. Ти хороший і знайдеш кращу, ніж я…»

Іван ніколи не плакав, бо вважав, що це для слабких. Та після телефонної розмови з коханою, яка вмить розтоптала його щастя,
дав волю скупим чоловічим сльозам.

З того дня його життя поділилося на дві частини – до і після, біле і чорне, щасливе і нещасне… Іван перестав довіряти людям, став
замкнутим.

Він ніколи не забуде того дня, коли Оксанка, яку він ні на мить не переставав кохати, з’явилася біля їхньої багатоповерхівки із якимось чоловіком. Бабусі з під’їзду, які завжди сиділи на лавочці і обговорювали найсвіжіші новини і події, одразу ж «охрестили» незнайомця «мажором». Зверхність, починаючи від манери розмовляти, ходити, дивитися, були у його характері і поведінці. Він – повна протилежність романтику Іванові, і, як одразу більшість сусідів зауважила, не кохав Оксанки – його очі не наповнювалися іскорками, коли він на неї дивився.

Не виглядала щасливою і Оксана, але статус дівчини багатенького хлопця, мабуть, взяв верх над почуттями і розумом. Вже і заяву до загсу подали – залишалось готуватися до гучної забави. Весільну сукню Оксанці шила подруга. На одній із останніх примірок вона помітила, що дівчина сумна.

– Не подобається плаття? Але я врахувала усі твої побажання щодо фасону. Як на мене, ти будеш найвродливішою нареченою, – говорила подруга-кравчиня.

– Річ не у платті, а в мені, – вже не соромилась сліз Оксана. – Не можу я забути Івана…

– То навіщо забувати? Серцю не накажеш. І, якщо чесно, твій новообраний нікому не до вподоби. Не любить він тебе, не те, що Іван, – продовжила подруга.

Оксана вночі ні на мить не зімкнула очей. Вона думала, плакала, і знову думала… Якось механічно її рука потягнулася до мобільного.

– Що я роблю? На годиннику о пів на третю ночі. Іванко, мабуть, спить, та і не візьме телефон після всього, – плачучи, роздумувала Оксана. Та десь там, у темряві, уже роздавалося сонне: «Алло… Не плач. За кілька хвилин буду».

Оля ГЛАДЧУК- ПОПАДЮК.

facebook