У кабінеті директора школи було душно. Вікно відчинили лише на кватирку, і з двору долинав гамір молодших класів, у яких уже закінчилися уроки. Ігор стояв біля дверей, розглядаючи власні кеди. Сніданку вранці не було — та вівсянка, яку на воді зварив батько, виявилася зовсім прісною і сухою, Ігор просто не зміг її проковтнути. Класна керівниця, Жанна Василівна, сиділа на стільці з високою спинкою і нервово постукувала кульковою ручкою по столу. Навпроти неї, прихилившись до шафи з документами, стояла кухарка тітка Люба. Вона тримала руки під фартухом і дивилася в підлогу.
— Ну для чого ви його вигороджуєте, Любо Михайлівно? — голос Жанни Василівни звучав рівно, але в ньому відчувалося роздратування. — Ви розумієте, що це крадіжка? Сьогодні він узяв зі столу котлету, бо, бачите, зголоднів. А завтра витягне у когось гаманець із сумки. Це неповага до чужої праці.
— Та яка крадіжка, Жанно Василівно… — тихо відповіла кухарка, не підводячи очей. — Хлопчик просто хотів їсти. Я ж бачила, як він біля роздачі крутився. У мене в самої внук такий. Я заплачу за ту котлету, впишіть її на мій рахунок. Ви ж знаєте, які там обставини в хаті. Батько не встає, мати постійно десь їздить.
— От саме тому й треба вживати заходів! — вчителька перевела погляд на Ігоря. — Якщо вдома немає порядку, то школа повинна реагувати. Його батько отримує допомогу по інвалідності. А мати замість того, щоб улаштуватися на нормальну роботу в місті, займається невідомо чим. Нехай завтра ж прийде до школи. Я хочу особисто з нею поговорити.
Директор, який до цього мовчки переглядав папери, підвів голову і зітхнув. Він подивився на бліде обличчя хлопця, на його зчеплені в замок пальці.
— Жанно Василівно, давайте без цих подробиць при дитині. Ігор — спокійний хлопець, вчиться добре. Не треба чіпати родину. Ми розберемося спокійно.
— Ні, Дмитре Петровичу, тут потрібна дисципліна, — наполягала вчителька. — Ігорю, ти мене почув? Завтра без матері на уроки можеш не приходити.
Хлопець нічого не відповів. У горлі стояв сухий клубок, який заважав навіть дихати. Йому було не стільки страшно через маму, скільки соромно перед тіткою Любою, яка тепер мала віддавати свої гроші за ту нещасну котлету, яку він проковтнув майже не жуючи в туалеті на першому поверсі.
Дорога додому видалася безкінечною. Ігор ішов повільно, копаючи придорожній пил. Село в цей час було напівпорожнім — дорослі працювали на городах або поїхали на роботу в районний центр. Сонце пекло в потилицю, спина під рюкзаком потіла. Хлопець уявляв, що зараз буде вдома, і від цих думок йому ставало ще гірше.
Коли він відчинив хвіртку, то побачив на веранді батька. Віталій сидів у своєму кріслі на колесах, підкотившись ближче до столу, на якому лежали якісь старі деталі від радіоприймача та паяльник. Його ноги не рухалися вже кілька років.
— О, прийшов, — батько повернув голову і спробував усміхнутися, але обличчя його виглядало втомленим. — Як справи в школі? Щось ти сьогодні довго.
Ігор закинув рюкзак на лавку під стіною і сів поруч, підібгавши під себе ноги. Очі знову почали пекти.
— Та нормально. Просто живіт трохи болить, — збрехав хлопчик, відвертаючись до саду.
— Ну, йди на кухню, там на плиті суп є. Правда, без м’яса, на засмажці тільки, але теплий ще, — Віталій повернувся до своїх деталей. — Мама ще не поверталася?
— Ні, не бачив.
Ігор пішов у свою кімнату, ліг на ліжко прямо в одязі й втупився в стелю. Хлопець згадав, як раніше, коли вони ще жили в місті, все було інакше. Тоді батько ходив на роботу, купував йому машинки на радіокеруванні, а по вихідних вони разом їздили в парк.
Все змінилося після тієї аварії. Віталій тоді працював на двох роботах, щоб назбирати на перший внесок за власну квартиру, бо жити з батьками дружини й трьома її братами в тісній трикімнатній квартирі було нестерпно. Мама Ігоря, Христина, тоді працювала в перукарні — робила манікюр. Вона завжди любила гарний одяг, дорогі креми і мріяла про велике місто.
Коли батько заснув за кермом від перевтоми і з’їхав у кювет, усі гроші, які вони відклали, пішли на оплату лікарняних рахунків та тривале перебування в клініках. Житло довелося змінити на цю стару хату в селі, яка залишилася Віталію від бабусі. Хата була міцна, але потребувала чоловічої руки, якої тепер не було. Город заростав бур’яном, бо Христина навідріз відмовлялася працювати на землі.
— Я міська дівчина, я не збираюся в грязюці копирсатися, — часто галасувала вона вечорами, коли думала, що Ігор уже спить. — У мене руки не для цього. Я міська!
Грошей дуже не вистачало. Державна допомога Віталія йшла на найнеобхідніші продукти та сплату за світло. Христина іноді знаходила якихось клієнток у селі, але місцеві дівчата переважно самі фарбували нігті, тому заробітки були мізерними. Натомість вона продовжувала купувати собі дорогі речі, позичаючи гроші в сусідів або вимагаючи їх у чоловіка.
Близько п’ятої вечора рипнули вхідні двері. Ігор здригнувся і затих.
— Віталію, де малий? — голос Христини був різким. Вона пройшла через веранду, навіть не роззуваючись.
— У кімнаті, відпочиває. А що сталося? — запитав батько.
— Що сталося? Ти знаєш, що мені кума на зупинці розказала? Твій син у їдальні обідає за чужий рахунок! Котлети цупить! Все село вже про це говорить! Мені соромно в магазин зайти!
Христина залетіла в кімнату до Ігоря. Вона була в новій зеленій кофтині, з яскравим макіяжем, але обличчя перекосилося від злості.
— Ану йди сюди! — вона схопила хлопця за плече і стягнула з ліжка. — Я тебе для цього годую? Ти мене перед людьми позориш?
— Христино, облиш дитину! — у дверях кімнати з’явився Віталій на візку. Його руки тремтіли, коли він намагався заїхати через високий поріг. — Ти що робиш? Він же дитина, він просто був голодний! Ти коли останній раз нормальну їжу купувала? Все на свої шмотки витрачаєш!
— Ой, замовкни вже! — Христина повернулася до чоловіка, важко дихаючи. — Тільки й знаєш, що повчати. Сам сидиш на моїй шиї, ще й сина такого ж ростиш. Ліпше б ти тоді взагалі з лікарні не повернувся, хоч би гроші якісь виплатили! Я молода, мені жити хочеться, а я повинна тут з вами скніти в цьому селі!
Вона схопила свою сумку з комода, вибігла на вулицю і з силою грюкнула дверима так, що на веранді задзвеніло скло.
У хаті стало тихо. Тільки було чути, як на кухні цокає старий будильник. Ігор сидів на підлозі біля ліжка, сховавши обличчя в коліна. Його плечі дрібно тремтіли.
— Ігорю… синку, підійди до мене, — тихо покликав батько.
Хлопець не рухався. Йому було так соромно перед батьком, якого мати щойно так сильно образила через нього.
— Я не злодій, тату… — прошепотів Ігор, не підводячи голови. — Я просто дуже хотів їсти. Я більше не буду, чесно.
— Я знаю, малий. Знаю, — Віталій під’їхав ближче і поклав руку хлопцеві на голову. — Це моя вина. Я не можу забезпечити тебе так, як треба.
— Тату, я піду на город, подивлюся, може, там суниці вже поспіли, — сказав хлопчик, намагаючись не дивитися батькові в очі.
— Іди, синку. Відпочинь трохи. І не думай про те, що вчителька казала. Ми щось придумаємо.
Коли Ігор вийшов, Віталій довго сидів нерухомо. Він дивився на свої руки, вкриті дрібними шрамами від паяльника, потім на розкидані на столі деталі, які нікому не були потрібні. Він розумів, що його присутність у цій хаті тільки погіршує ситуацію, а Христина ніколи не зміниться.
Раптом його щось запекло біля серця.
Ігор ходив між грядками близько години. Суниць майже не було — кущі заросли пирієм і висохлою травою. Хлопець просто сидів на старій колоді біля паркану, дивлячись, як сусідські кури порпаються в землі. Коли сонце почало сідати і стало прохолодніше, він повернувся до хати.
У коридорі було темно.
— Тату, ти де? — покликав Ігор, заходячи до кімнати.
Віталій сидів у кріслі, відкинувши голову назад. Його очі були заплющені, а права рука безсило звисала до самої підлоги.
Хлопець підбіг до нього, схопив за плече.
— Тату, прокинься! Тату! — Ігор почав трясти його, але батько не реагував, його подих був дуже слабким і переривчастим, а шкіра на дотик здавалася холодною.
Злякавшись, Ігор вискочив з хати і щодуху побіг через городи до сусідньої вулиці, де жила його бабуся, татова мати. бабуся Марія завжди допомагала їм, чим могла, хоч і сама ледве зводила кінці з кінцями.
За пів години біля хати вже стояла машина швидкої допомоги. Сусіди виходили на паркани, перешіптувалися, дивлячись, як лікарі виносили Віталія на ношах. Бабуся Марія тримала Ігоря за руку, її пальці тремтіли. Христини вдома так і не було — хтось казав, що бачив її в центрі села біля магазину з якимись приїжджими.
У районній лікарні вони провели всю ніч. Ігор сидів на жорсткій дерев’яній лавці в коридорі, притиснувши коліна до грудей. Бабуся час від часу виходила на вулицю, потім поверталася, приносила йому булочку з чаєм із буфету, але хлопчик не міг навіть дивитися на їжу. Перед очима стояв батько, який не відкривав очей.
Під ранок із палати вийшла лікарка в білому халаті. Вона втомлено зняла окуляри і подивилася на бабусю, а потім на Ігоря.
— Ну що, родичі… Організм молодий, серце витримало. Зараз він спить, загрози для життя вже немає.
Бабуся Марія закрила обличчя руками і тихо заплакала, опустившись на лавку.
Ігор підвівся. У нього всередині ніби щось перемкнулося. Та нічна паніка, яка стискала серце, раптом зникла, поступившись місцем дивному, зовсім не дитячому спокою. Він підійшов до вікна в кінці коридору, з якого було видно лікарняний двір і великі старі тополі.
Сонце саме сходило, забарвлюючи сірі стіни сусіднього корпусу в рожевий колір. Хлопець подивився на свої руки, потім на старі кеди. Він зрозумів, що тепер усе буде інакше, і йому доведеться стати дорослим набагато швидше, ніж він планував.
