fbpx

Іван стояв на порозі із широкою посмішкою і букетом бузку. Я мало ж не заплакала, бо то були квіти із мого садочку, а те деревце я привезла із виставки з-за кордону і воно лиш перший рік як зацвіло. Та то були не всі прикрощі, бо мав Іван до мене важливу справу

Іван стояв на порозі із широкою посмішкою і букетом бузку. Я мало ж не заплакала, бо то були квіти із мого садочку, а те деревце я привезла із виставки з-за кордону і воно лиш перший рік як зацвіло. Та то були не всі прикрощі, бо мав Іван до мене важливу справу.

Мала я три дні тому виставу у себе вдома, хоч цирку виїздного і не замовляла. День, як день: прокинулась, пішла до господарки, погодувала дітей, відправила до школи, і тільки розстелила килим для йоги, як тут  – дзвінок у двері.

Відчиняю, а на порозі із букетом розкішного бузку, який я везла з-за кордону і гляділа, мов зіницю ока, стоїть Іван і сяє посмішкою.

— Не чекала? – каже так зверхньо і загадково.

А я й справді Івана не чекала, бо вже й забула про його існування. Зустрічались ми коли ще були юні, та він із подругою моєю кращою одружився і наскільки мені відомом – виїхали в Київ жити де у неї була ще бабусина квартира.

— А я ось, до тебе приїхав, – знову чую з-за червоного свого розкішного бузку. – То ж у дім запроси, я з дороги.

Те що я вийшла до нього і повела дорогого гостя до літньої альтанки, явно здивувало Івана. Там у мене усе для чаювання вже було готове, тож я заварила запашного чаю, поставила перед ним горня, а сама ледь не плачу і тримаю язика за зубами, аби Івану за той бузок кількох “ласкавих” не вимовити.

Водив Іван козу колами, щось розповідав про себе про те, який у нього шлюб був невдалий, а потім не витримав і видав:

— Виявилась не такою Лариса, як себе показувала. П’ятнадцять років мені знадобилось, аби зрозуміти, яку тоді помилку зробив, що її обрав. Знаю, ти сама із двома дітьми. Для мене то не є перепоною, я згоден.

Тут уже я здивовано брови підняла і запитала на що то Іван згодився.

— Ну як? Ти мене кохаєш, як плакала коли я з Ларисою одружився, то ж все село знає. Нині ти самотня не щаслива і я один. Та й тобі одній не просто із дітьми.  Тож я згоден узяти тебе за дружину.

Я давно так не сміялась. От навіть бузок йому простила, бо ж не очікувала такого.

— Іванку, любий, а ти нічого не переплутав? Може то я ще повинна подумати, чи впускати кого у свою сім’ю? То я тебе повинна пошкодувати, а не ти мене. Озирнись, Іванку. Де тут хоч щось видає, що я нещасна самотня жінка?

Щось Іван мені ще говорив про те, що я пошкодую і про те,що він мені послугу зробив, а я така горда і щастя своє втратила. Ну, але я вже ввімкнула воду чашки мити і того не чула.

Пішов кавалер, добре що хоч бузок залишив.

Дивлюсь я на ось цей букет і виникло у мене запитання: невже чоловіки і справді думають, що ціль життя у самотньої жінки, то знайти собі пару? Невже вважають, що матір, яка виховує двох дітей нещасна і ще й дякувати повинна кавалеру, що пропозицію зробив?

А може то я якась не правильна, раз щаслива у своїй ситуації? Як вважаєте?

You cannot copy content of this page