fbpx
Історії з життя
Іван зрозумів, що не помітив, як дійшов, і стоїть перед під’їздом. Вдома чекають. У вікні горить світло, не спить, хвилюється. Стало тепло на душі від яскравого світла у вікні

 

— Сльози. Знов ці сльози в подушку. Як же вони мене дістали! — шаленів Іван.

Він терпіти не міг жіночі сльози.

— Леро, я йду. Будь ласка, не плач.

Лера мовчала, тільки спина непомітно здригалася.

Іван глянув на Леру востаннє, поцілував її у маківку і вийшов.

Надворі світало. Накрапував дощ, вітер хлистав дрібними краплями по обличчю. Так солодко пахло тополями. Жаль, тополі постаріли і їх то там, то тут зрубують. Зовсім скоро тополь взагалі не залишиться. Село без них спорожніє.

Якби він міг, то заплакав би. Іван часто намагався видавити із себе хоч одну сльозу, та все безрезультатно. Навіть коли втратив свого пса, він не плакав. А був час, коли тільки сльози й рятували. Великі, гіркі краплі по обличчю.

Десь у глибині підсвідомості виринали слова батька: «Хлопчики не плачуть»!

— Так, не плачуть, — підтверджував Іван свої думки, — Зараз сидить там одна в кімнаті Обличчя червоне від сліз, ніс потече. Але вона, не заспокоїться. Поки, непомітно для себе не засне, — думав Іван, — може, варто з ним поговорити, ну, мовляв, так і так. Плаче, шкодує. Чи просто взяти і добряче всипати йому. Ні. Хіба ж я маю право? Ще яке найповніше право.

Тут він зрозумів, що не помітив, як дійшов, і стоїть перед під’їздом. Вдома чекають. У вікні горить світло, не спить, хвилюється. Стало тепло на душі від яскравого світла у вікні.

Іван навшпиньки пройшов до кухні, де сиділа Наталка. Вона спала, притулившись до маленької подушки.

— Янголятко моє! — прошепотів Іван і ніжно поцілував дружину.

Наталка прокинулася. Пригладила своє кучеряве волосся, спросоння запитала чоловіка:

— Як все пройшло?

— Плаче.

— Дай їй час.

— Ці ваші жіночі сльози, ух. — продовжив Іван, — нескінченні. Як лиш що, одразу в сльози. Думаю заспокоїться, забуде.

— А ти?

— Що я?

— Забудеш?

— Сім’я важливіша. Головою треба думати у тридцять років, а їй лише дев’ятнадцять. Хоча, я її не виправдовую, наївна, понавигадувала собі. Скоріше б подорослішала чи що.

Щось я втомився. Ходімо спати.

Іван взяв Наталю за руку і потягнув у спальню. Вранці його розбудило повідомлення.

«Де Лера? Слухавку не бере, двері не відчиняє. Щось трапилося? Подзвони».

Іван дорогою на роботу набрав номер друга.

— Привіт, Сашко!

— О, привіт, Іване! Слухай, не можу додзвонитися до Лери. Вчора до неї ходив, стукав, а двері не відчиняє. З нею все гаразд?

— Як сказати, я думав, це ти мені поясниш, що там у вас сталося?

Саша замислився.

— А що в нас? Вчора домовилися зустрітись, вона не прийшла. Телефон вимкнула, додому не пускає.

— Сашко, мені можеш розказати все, як є, бо ми одне одного вже не перший рік знаємо. А в Лерки я один і по-справедливості мушу дати тобі на горіхи! Ну, ти й поставив мене в незручне становище!

— Так, Іване, давай притримаємо коней і почнемо спочатку. Ти думаєш, що я образив Леру?

— Виходить так.

— А чому ти так вирішив?

— Лера сказала, що бачила тебе з іншою. Як ви обіймалися на вулиці.

— Так, а далі?

— А далі вона казала, що всі ми чоловіки з одного тіста зліплені. І що бачити тебе вона більше не хоче.

— Це через те, що я обіймав іншу жінку?

— Точно.

— Ти як чоловік дай мені відповідь, хіба це правильно? Що я такого поганого зробив? Може та жінка моя сестра чи колега?

Іван замислився, і почав уявляти себе на місці свого друга.

— Безглуздо якось виходить. Моя Наталка підійшла б і з’ясувала все на місці. Однак Лера інша, вона росла без батьків. Їй складно, вона у всьому бачить каверзу. Один раз у неї вже забрали коханих, а зараз її любов ще треба заслужити.

Саша слухав друга та розумів. Він сам пам’ятав, як важко Іван пережив втрату близьких, а потім йому довелося рано подорослішати і піднімати Лерку.

— Друже, подзвони їй, будь ласка, бо на мої дзвінки вона не відповідає. Я не хотів казати раніше, готував сюрприз — романтичну вечерю при свічках. А та жінка моя хороша знайома, організатор заходів. Та й не обіймалися ми, так легенько приобійняли одне одного. Я хочу на двадцятиріччя Лерки зробити їй пропозицію, тут він осікся, не знав, як Іван відреагує. — Ти як, не проти?

— А що я? Це не мені вирішувати. Давай домовлюся про зустріч із нею, а ти під’їжджай на сьому годину.

— Добре, ти тільки мій сюрприз не розкривай.

— Звичайно, це твій сюрприз. Сам і скажеш.

Лера заспокоїлася. Сиділа перед ноутбуком, друкувала реферат. Іван постукав до неї в кімнату.

— Тук-тук. Чим займаєшся?

— Привіт! Підробіток взяла, ось перевіряю реферат у перших курсів. Треба ж якось відволіктися від сумних думок.

— Правильно. Пам’ятаєш батько казав, що коли працюєш, голова відпочиває від важких дум.

Лера посміхнулася. Вона не пам’ятала цих слів, але згадала, як він завжди працював по дому, коли мама була невдоволена ним.

— Вчора довго подушку обіймала, обличчя, як помідор. Хіба він того вартий? Знаєш, скільки у тебе ще таких Олександрів буде?

— А в тебе скільки було Наталок? — спитала Лера у брата.

— Ти ж знаєш одна, єдина. Але нам було двадцять п’ять років. А тобі лише дев’ятнадцять.

— Саме так. Дев’ятнадцять. Він хороший, справді, найкращий. Тому, це я його не варта. Я впораюся, не хвилюйся. Обіцяю більше не плакати.

— Це неправильно, Лерочко, це ти в мене найкраща. Молода, вродлива, розумна. І ніколи не смій себе недооцінювати! Ніхто тебе так не полюбить, як ти сама себе.

Тут двері в кімнату відчинилися. На порозі стояв Сашко.

— Привіт кохана! Сумувала?

Лера відповіла:

— Ні. Не сумувала, роботи повно.

— От і чудово, — з посмішкою на обличчі відповів хлопець, — це тобі, — він простяг дівчині букет білих троянд.

— Я піду, думаю вам є про що поговорити, — сказав Іван і вийшов.

Лера взяла букет троянд, пройшла на кухню за вазою. Сашко йшов за нею.

— Лерочко, виходь за мене?

Лера застигла. Це що, він мені?

— Ти серйозно? А як же та дівчина?

— Повністю серйозно. Ти ж знаєш, у разі чогось, твій брат мені не дасть помилитись. Леро, кохана, ти будеш моєю дружиною?

Сашко дістав із кишені синю коробочку і простяг Лері. Лера відкрила коробочку. На неї дивилася золота каблучка, проста, з внутрішнім гравіюванням «Разом. Назавжди».

Вона обійняла Сашка і прошепотіла: «Я кохаю тебе!»

За матеріалами: Rozpovidʹ na 5 khvylyn.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page