Мій тато рахувався в родині за таку собі «погану кістку», бо пішов свататися до моєї мами, яка дуже бідно жила.
Буває таке, що багатий лише багатіє, а бідний, якби тяжко не робив – нічого не матиме. Мама й тато працювали зранку до ночі на заводі, але від того не ставали ні багатші, ні здоровіші.
Свою другу бабусю я навіть добре і не знала, бо хоч жила вона на сусідній вулиці, але тато рідко туди приходив. А бабуся ніколи не приходила до нас.
Крім тата у неї було ще два сина, які теж були одружені і мали онуків, цих онуків вона й визнавала і давала їм гроші та солодощі.
Якось я наважилася піти до неї колядувати з дівчатами і ми передчували, що вона дасть нам багато грошей, бо ж багачка, а я її онучка. Багато, то для нас було п’ять гривень.
Але бабця вийшла з хати і дала п’ятдесят копійок на чотирьох дівчат.
Мені було так соромно, що й не передати словами, а дівчатка ж розповіли про це своїм батькам і отак по селу пішло й до бабці докотилося. Тоді вона сказала, що просто мене не впізнала, а якби впізнала, то дала б більше.
Більше я туди не йшла і мої дідусь і бабуся, справжні дідусь і бабуся, були у мене завжди поруч – і погодують, і казку розкажуть. Дідусь завжди влаштовував змагання на найбільшу картоплю, коли ми копали на городі – у кого найбільша картопля, тому купують морозиво.
Коли я була малою, то була «суддею», міряла картоплини, складала їх в рядочок, а потім на гірку – бавилася як могла. А вже дорослішаючи, сама приймала участь і завжди вигравала!
Знаєте, що людина планує, а бог руйнує. І не так в моєї бабусі-багачки сталося, як вона того хотіла та мріяла.
Сини пожили трохи тут, а далі виїхав за кордон один з родиною. Пожив там кілька років та переманив іншого сина з родиною.
Спочатку бабця хвалилася, які їй посилки сини передають та хизувалася у церкві одягом та хустками канадськими. Але далі не стало її чоловіка і баба трохи присіла і з господаркою, і з городами.
Стало їй сумно ставати і давай вона до нас приходити та жалітися на самотність.
– Іване, – казала вона моєму батькові, – Хоч то й не твоє мало бути, але Бог по-інакшому вчинив: приходь до дому газдувати. Хоч газда з тебе й не дуже, бо дивлюся, що на вашій оборі не так як має бути, але коло мене ти швидко згадаєш, як треба все робити з порядком та толком.
І тут в нашій сім’ї почався розкол, бо батько вирішив, що бабці треба помогти, вона ж сама, та й він там виріс.
Але ми з мамою були категорично проти.
– Вона нас за людей не мала всі ці роки. А як треба їй тепер обслуги, бо сама не може собі раду дати – то вже ми й родина, – казала мама.
– Ганю, ти ж сама бачиш, як ми живемо, – наполягав тато, – Що ми доробилися на тих державних роботах, а гроші наші з банку пропали. Отак і живемо від зарплати до зарплати, я вже не маю сили аби кудись їхати та заробити Олесі на весілля чи квартиру. Колись думав, що хоч пенсію буду мати велику, а тепер і на то надії мало.
Отак він маму й переконав і всі ми перейшли наймитувати до бабці. Добре, що я тоді була в випускному класі і одразу пішла вчитися далеко.
Скажу так – я верталася з навчання до своїх справжніх діда й баби, і коли вийшла заміж, то ми з чоловіком пішли жити до них. З часом нашу стареньку хату перебудували, перекрили і гарно обгородили обійстя.
Не скажу. Що я до тепер злюся на татову маму. Просто вона мені не рідна і ніколи такою не була і не хотіла бути. А мої дідусь і бабуся стільки в мене вклали любові, що я найменше, що можу – доглянути їх старість.
Фото Ярослава Романюка.
