— Іване, пора тобі познайомитися з моєю мамою.
— Давно пора. Ми живемо з тобою вже місяць, а вона так жодного разу й не зателефонувала. От моя мама.
— Стоп! Жодного слова про твою маму. Ти ж знаєш: як тільки згадаємо про неї, то вона вже тут. Дай хоч піднятися з ліжка.
Христина, вже виходячи з ванної кімнати, продовжила:
— А щодо дзвінків, то я телефоную своїй матері кожного дня, Іванку, давай скажемо мамі, що ми з тобою знайомі вже давно, наприклад, ще з Нового року. Бо почне: «місяць знайомі, а вже заміж за нього зібралася, як у вас все просто», — і таке інше.
— Христино, — Іван з’явився у жінки за спиною і обійняв її, — тобі тридцять років, а мені ще більше, та й ти вже була заміжня, — побачив грізний погляд Христини: — вибач, але ж це правда. Я веду до того, що ти вже доросла жінка.
— Іванку, смію нагадати, що моя мама майстер спорту, п’ятиразова чемпіонка.
— Що все так серйозно? — з тривогою запитав Іван.
— Так, — важко зітхнула Христина.
— Добре, кохана, як скажеш. Тільки давай з моєю мамою познайомимо їх не одразу. Невідомо, як на їхнє знайомство вплине мамина імпульсивність, — Іван зітхнув і зайшов у ванну, бурмочучи: «пощастило нам з матусями».
Тещу чекали в найближчу суботу. «Мама сказала, що зустрічати її з поїзда не треба, адресу вона знає, приїде на таксі. Наполягати не будемо, вона цього не любить», — сказала Христина. Іван видихнув: «Уже легше!»
Жінка продовжувала напружувати ситуацію, вона подивилася на годинник: «Все, поїзд приїхав». Після смс-сигналу Христя подивилася у свій телефон і сказала: «Я гадаю мама вже сіла в таксі».
— Чому ти так думаєш? Теща надіслала тобі смс?
— Мені на картку надійшли гроші. Пояснюю: мама не любить купувати подарунки; боїться не догодити, просто дарує гроші. Я думаю, що мама сіла в таксі і переказала їх мені, ну щоб прийти до нас відразу з подарунком. Не на вулиці ж це робити.
— Ой, як у вас все складно.
Продзвенів дверний дзвінок. «Іди відчиняй» — скомандувала Христина.
Іван із заздалегідь заготовленою посмішкою відчинив двері. Його погляд вперся у двері навпроти. Іван опустив голову: перед ним стояла мініатюрна пані в капелюшку та темних окулярах з невеликою сумкою.
— Матусю, привіт, — Христина обійняла матір і завела її у квартиру. Мати була ростом Христині до плеча, а Іванові, мабуть, ще нижче. Познайомилися.
— Що за ім’я Іван. Інша справа Христина! Так, доню?
— Мамо, ми живемо разом вже місяць, а познайомились на Новий рік. У нас все серйозно.
— Ну так. Познайомилися на Новий рік, а потім тобі пощастило купити в цьому будинку квартиру, якраз на одному майданчику з Іваном. Чудово! Христино, не вигадуй, тобі не п’ятнадцять років і виправдовуватися не треба. Ходімо за стіл, я привезла дорогу випивку, треба спробувати, вона справді хороша чи просто дорога.
— А вам хіба можна пити? Спортивного режиму не порушуєте? – спитав Іван.
— Навпаки – іноді треба, щоб розворушити мізки. Я одного разу виступала на обласних одразу після того, як народила Христину, виборола перше місце!
Іван розгублено запитав:
— А змагання, вибачте, були з якого виду спорту?
— З шахів.
Іван глянув на Христину, яка ледь стримувала сміх.
Тільки-но сіли за стіл, як хтось подзвонив у двері. Прийшла Іванова мати.
— Маргарито Сергіївно, знайомтесь – це моя мама Світлана Миколаївна, – представив Іван.
Застілля минало галасливо, але Іван з Христиною тільки переглядалися і здебільшого мовчали. Їхні матері балакали, мов старі добрі подруги. Через деякий час Маргарита Сергіївна сказала: «Світлано, а давай, зіграємо партію в шашки», витягла із сумки свій спортивний інвентар і вони почали грати. «Світлано, ти граєш не за правилами», «Рито, ми так в дитинстві грали». Потім вони зібрали шашки і пішли у квартиру навпроти до Світлани Миколаївни. Прийшли разом ближче до вечора і з рішучим виглядом заявили, втім, говорила Світлана Миколаївна, а Маргарита Сергіївна впевнено кивала головою.
– Ми ось що вирішили. Я перебираюся в цю квартиру, а ви, Іване, в нашу. Мені однієї кімнати достатньо, щоб розгулятися, а вам віддаю свою трикімнатну за умови, що за рік вас буде щонайменше троє. Ми з Ритою хочемо внучку.
Іван і Христина не могли не послухатися — виховання не дозволяло, але трохи перестаралися і через рік їх було вже четверо.
Бажання матерів здатні матеріалізуватися.
Olʹha Petrivna.
Фото ілюстративне.