До плацкартного вагону зайшов літній чоловік. Він був настільки старенький, що без допомоги сторонніх уже не обходився. Пасажири допомогли йому піднятися до тамбуру, перевели на місце.
Дідусь був одягнений бідно і неохайно, і викликав у випадкових попутників лише бридливість. Небайдужі помічники поставили біля полиці дві валізи, які точно побачили на своєму віку не одну подорож.
Дідусь метушився — то вставав, то сідав, дуже хвилювався: раптом щось наплутав і сів не у свій поїзд.
Провідниця, перевіривши квиток, розвіяла сумніви літнього пасажира.
У «плацкарті» панувала тиша: нікому не хотілося розділяти залишок часу в дорозі в компанії з безхатьком. Усі, мабуть, так і думали б, що дідусь немає даху над головою, якби із ним не заговорила жінка навпроти.
– Дідусю, ви куди їдете? – Запитала вона, щоб розрядити обстановку.
– В Ужгород, – пожвавився дідусь. Слово за слово – розговорився літній чоловік. Далі всі пасажири на верхніх, нижніх та бокових полицях зацікавлено слухали його. Недавня неприязнь змінилася на щемке почуття провини та жалості.
З народження і до старості дід Іван жив у селі. Заміж узяв найкрасивішу сільську дівчину. Любив її так, як не вміли кохати інші парубки. Іван з Ніни порошинки здував, букетики польових квітів приносив, беріг від роботи важкої та хвилювань. Коли троє бажаних діток з’явилися в оселі, надихатися щастям не міг…
З Ніною він прожив 48 років. Не стало її. Ледь сам від непоправної втрати і туги, що роз’їдає душу, не пішов на той світ. Діти затримали на цьому світі.
Молодший син жив у місті, за кілька кілометрів від села. Квартира у нього маленька, тулилися вчотирьох – разом із дружиною та двома дітьми – у «двокімнатці». Син запропонував батькові продати будинок та купити на всю велику родину просторі апартаменти.
Іванові від самоти вити хотілося, тож без роздумів погодився. Місяця зо два він протримався в новій квартирі. Дружина сина вічно невдоволено бурчала на свекра — не там сидить, не там стоїть, не так їсть, і поради безглузді роздає.
– Вона добра, – розповідаючи пасажирам, виправдовував її дідусь. – Син із невісткою живуть душа в душу, і діти у них розумні. Не хотів я їм заважати.
Дідусь Іван зібрав речі. Сину сказав, що хоче погостювати у доньки. І поїхав до іншого міста.
Доня гостинно та привітно прийняла батька. Але часу на спілкування з батьком у неї дуже не вистачало.
Нескінченна робота, тривалі відрядження. Зрідка у вільні вечори повернеться додому похмура, небалакуча, роздратована. Душевності, тепла голі від неї чекати.
Дід розповідав усе по-іншому, це пасажири читали між словами і робили свої висновки. А говорив він так:
– Доня в мене чудова. Начальником великим працює. Втомлюється сильно, на особисте життя часу не залишається, не те що на мене… Не заважав, хай живе спокійно.
Дід Іван зібрав свої скромні речі. Доньці пояснив, що хоче тепер погостювати у старшого сина. В Ужгород поїде.
– Синочок у мене добрий. Давно до себе кликав. Бізнес розвиває. Грошей не вистачає. А пенсія у мене гарна. Треба допомогти…
– Дідусю, та поживіть ви для себе! Скільки вам лишилося? Діти ваші якось самі впораються, – радили пасажири.
– Старшому зараз моя допомога дуже потрібна, – наполягав Іван.
Дідусь щиро вірив у те, що син чекає і потребує його. І ніхто більше не наважився переконувати його в протилежному
В Ужгороді старий вийшов на перон. Пасажири проводжали поглядами із вікна. Діда ніхто не зустрів. Жінка слідом перехрестила випадкового попутника: «Допоможи йому, Господи!»
