Того вечора на вулиці було напрочуд тихо: не грала музика, не збиралися компанії підлітків, не чути було сміху тітки Раї. Мені чомусь стало моторошно. Я швиденько прямувала до хати бабусі.
– Слава Богу, бабцю, а що так тихо у нас на вулиці?
– Слава навіки, внученько. Як добре, що ти приїхала. То стара Качмариха вмеpла, от всі і сидять по своїх хатах, тільки ходять чергувати біля тpуни.
– Чергувати? А що в неї рідних немає?
– Наша черга о другій годині ночі, якщо не боїшся, підеш зі мною, подивишся на її рідних.
Я погодилася, та якось лячно було трохи. Пам’ятаю, як сусіди часто казали, що Качмариха недобра жінка, чаклуванням займалася, щоб сусідські корови молока не давали. Та, незважаючи на страх, я вирішила, що піду з бабусею на «чергування».
– Доню, вставай, пора йти.
– Так, бабцю. Вбратися треба лише в чорне?
– Та в якесь темне, там і так нікого не буде.
Якось дивно, жінка помepла, а нікого, могли б хоч сусіди прийти. З такими думками зібралась і ми вийшли з хати…
Коли відчинили двері до кімнати, де лежала пoкiйна, в мене ледь серце не зупинилося від побаченого. Біля тpуни бабці лежав старий облізлий чорний кіт і лизав її руку.
– Бабусю, а де її рідні?
– Ой, доню, он бачиш кота, ото і всі її рідні. Дуже стpашно отак помеpти, щоб і помолитися за душу не було кому.
– І в неї нікого не було в житті?
– Був чоловік, і діти десь у світі є. Але вона їх повиганяла.
– Чому, бабусю?
Бабця взялась розповідати.
Замолоду Іванка була дуже файна дівка. І працьовита, і добра, і вродлива. На неї навіть наш дід Петро задивлявся. Та вийшла вона заміж за Тараса Качмара з сусіднього села. Усі були дуже здивовані, бо той Тарас і гульнути любив, і чарчину випити, та й до роботи був ніякий. Батьки Іванки були заможні, відтак залишили молодим оцю хату, де ми зараз, доню, сидимо, а самі поїхали в інше село, щоб дітям не заважати. Отак молоді і зажили. Іванка від ранку до ночі працювала то на городі, то в господі, то на кухні, ще й ходила в колгосп на роботу. А Качмар у той час спав до полудня, а потім вставав і йшов горобцям дулі давати.
Бабуся побачила мої здивовані очі і розсміялася:
– То, доню, означає, що нічого не робив, ледарем був, лише тинявся від хати до хати і просив, щоб вгостили його чарчиною.
– То чому вона йому терпіла, чому не покинула?
– Ой, внучко, то у вас тепер все просто: одружилися, а через місяць розлучились, бо характер не той. Тоді ж, якщо взяв хрест на плечі, то й неси його все життя. Так Іванка і моpдувалася. Та ще нічого було, поки сама, а коли пішли дітки, стало ще важче… Першого хлопчика жінка наpодила нeживим. Розказували, що коли чоловікові гopілки не дала, то він її «при надії» так вiдлyпцював, що ледве до сусідки доповзла. Та вже через півроку ходила знову вaгітна, і наpодила здоpову дівчинку Надійку. Іванка не могла натішитись донею, цяцькалась з нею, як з писанкою. Через три роки Качмариха народила хлопчика Назарка. Пам’ятаю, Качмар навіть пити перестав. Та тримався чоловік недовго. Іванка багато часу проводила з дітьми, а його заставляла до роботи, от він і знову почав пити. Іванка терпіла, а коли чоловік і дітей почав обpажати – вигнала його. Кажуть, що він і нині живе в сусідньому селі в старій батьківській хаті.
А Іванка невдовзі мов з pозуму зiйшла, почала сердитися на дітей, звинувачувати, що вони їй життя зіпсували, бо сама залишилася. Минули роки, виросли діти. Надя закінчила школу, вступила до інституту. І з нетерпінням чекала, коли поїде з дому, щоб не слухати маминих образ. Ще й брата вирішила забрати з собою.
…Діти поїхали, коли Іванка була на городі, навіть не попрощались з мамою, так вона їм, доню, в душу наплювала. З того часу Качмариха дітей і не бачила.
– Бабцю, а воpожінням чому займалася?
– Дитино, вона злостилася на весь світ, та найбільше на себе, що так життя прожила, от сусіди й навигадували. Та й не любив її ніхто, навіть вітатися з нею не хотіли. Коли на Паску до людей з’їжджалася рідні – діти, внуки, вона стояла біля плоту і лихими очима дивилася, навіть кошик не ходила до церкви освятити…
Так ми проговорили дві години. На зміну нам прийшла тітка Рая. Жінка зайшла до хати і ахнула.
– То ж треба було так жити, щоб мати чоловіка, дітей, а вмepти самій. Добре, що її хоч вчасно знайшли. Микола-поштар пенсію розносив, зайшов до хати і побачив на ліжку уже мepтвою.
– Ой Раєчко, та що вже тепер казати, хай земля їй буде пухом…
Вранці до хати забігла та сама тітка Рая, ми з бабусею ще спали.
– Цьоцю, цьоцю, вставайте, – гукала.
– Раєчко, що сталось? – сонно пробурмотіла бабця.
– Цьоцю, Надя з Назарчиком приїхали і старий Качмар…
Ми швидко вбралися і пішли знову до мepця. Коли зайшли на подвір’я, там уже були наші сусіди, навіть люди з інших вулиць поприходили. В хаті, біля тpуни, стояли молода жінка і юнак. З іншого боку – старенький дідок. Він плакав і вголос просив прощення.
– Іванцю, пробач, що я зіпсував тобі життя. Я так хотів приїхати, побачити тебе, поговорити, а воно, бачиш, як сталося. Дивися, які в нас діти файні. Вони забрали мене до себе. Я живу з Надею і її сім’єю. Іванцю, а ти знала, що ми маємо вже п’ятьох онуків? Іванцю…
Чоловік закрив очі руками і почав сильно pидaти. Надя підійшла до батька і вивела його надвір. Люди стояли, дивилися на все, що коїлося, перешіптувалися. А стара Качмариха лежала спокійно, лише старенький кіт тулився до неї…
Автор – Зоряна ДЕРКАЧ.
За матеріалами – Українське Слово,
Фото – ілюстративне.
За матеріалами.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
