fbpx
Без категорії
Із шафи дістала старенька вузлик, вона давно вже зібрала одяг, в якому поховати її потрібно, туди ж поклала свій новий халат, шкарпетки вовняні. Донька заборонила брати “ганчірки” з дому, сказала, що купить все, що потрібно, а барахло все нехай тут залишається

Рано–вранці прокинулася баба Марія. Сьогодні за неї донька з міста приїде, до себе забере. Слабка стала баба, ноги не слухають, часто падає, немає сили воду і дрова в дім носити, доньці набридло по вихідним приїжджати, щоб допомогти, вона відпочити хоче після робочого тижня, а в селі завжди справ повно.

Баба Марія грубку затопила, чаю скип’ятила, але пити не змогла, сльози душили її. Тут кожен куточок рідний, нікому не заважає, а що в квартирі робити, тільки набридати всім своєю присутністю.

Із шафи дістала старенька вузлик, вона давно вже зібрала одяг, в якому поховати її потрібно, туди ж поклала свій новий халат, шкарпетки вовняні. Донька заборонила брати “ганчірки” з дому, сказала, що купить все, що потрібно, а барахло все нехай тут залишається.

Баба Марія місця собі не знаходила, поправила покривало на своєму ліжку, підлогу замела, чай вилила з кухля, помила і знову на стіл поставила, в грубку дров підклала. Задихалася вона вдома, душа тріпотіла.

Взувши валянки з калошами, желетку овчинну накинувши, пішла на вулицю, на лавочці посидіти. Постійно бабуся валянки носила, в них ноги не мерзли і взувати зручно.

Сіла баба Марія біля будинку і завила від жалю. Більше п’ятдесяти років тут прожила, все життя перед очима. Зняла хустку з голови, щоб витирати сльози, що зросили зморшкувате обличчя. Волосся коротко пострижене. Голова густо зацукруватіла сивим волоссям, труднощів теж в житті вистачало, працювала дояркою в колгоспі, вдома господарство велике, у вільний час час в ліс – дрова заготовити, влітку і восени по гриби та по ягоди. Ось і все: тепер нічого не треба, сиди вдома.

Згадала, як чоловіка її не стало. Уже сім років пройшло, а ніби вчора було. Прийшов її Петрик осіннім вечором після роботи, город вирішив переорати. Сів спочити на травичку, впав. Вона попити йому квас хлібний несла, бачить Петро її лежить, глечик з квасом так і випав з рук, стала трясти, але марно. Як вона просила, щоб чоловік і її забрав з собою, а не виходить туди піти. Хотілося б в своєму домі заснути назавжди, але ж хіба то можна по замовленню?

Притихла. Стала згадувати про щасливі часи, коли з чоловіком все разом робили, він жартувати любив, сміялися, ніяка робота не в тягар. Самі лазню побудували, сарай для дров. Петро навіть білизну взимку допомагав полоскати в крижаній воді з колодязя, вішали сушити на мотузки в саду, білизна моментально костеніла, пахла свіжістю. Згадала, як діти допомагали, потім онуки, поки були маленькими, любили гостювати в селі.

З сусідами часто сварилися через дрібниці: то корова з чужої ванни поп’є, а господиня не відгонить, місце на полях, відведених для сінокосу, не поділили, то кіт сусідський курча з’їсть, то курка чужа в город пробереться. Посваряться, але потім швидко забували, допомагали один одному. Як же швидко життя пролетіло, немає тепер сусідів, внуки не хочуть в глухе село їхати, діти своїми справами зайняті, навіть подзвонити часу немає, а їздити і тим більше не хочуть.

Баба Марія згадала, що шкарпетки для доньки не встигла дов’язати, вони на серванті лежать, ось поїхала б, і не взяла б подарунок для рідної людини. Пошкандибала додому. Включила свій старенький телевізор, стала шкарпетку дов’язувати, менше половини залишилося, а одна вже готова. За справою час швидко пролітає.

На стінах висіли портрети баби Марії, її чоловіка і дітей. Навіщо вони тут залишатися будуть, подумала старенька, приїде дочка, попрошу, щоб зняла, з собою візьмемо. Як же шкода було дім залишати, адже жити тут і жити, може дозволить донька залишитися ще хоч на тиждень, хороша думка осінила бабусю. Навіть їсти захотілося, вирішила чаю попити, чайник на грубці стояв, не встиг ще охолонути, батон був черствуватий, але їсти можна, варення яблучне з буфету дістала, дві цукерки ще залишилися. Не встигла сісти за стіл, двері відчинилися, донька з зятем зайшли.

Баба Марія запропонувала разом чаю попити, але донька сказала, що немає у них часу розсиджуватися тут. Старенька наважилася сказати, що хотіла б ще тиждень вдома пожити. Це рішення розізлило доньку, яка і слухати нічого не хотіла, сказала, що не збирається кататися туди-сюди, бензин даремно витрачати і машину розбивати по поганій дорозі.

Баба Марія заметушилася, ходила по дому, не могла згадати, що взяти збиралася, донька квапила, сказано ж, щоб нічого не брала. Бабуся вузлик свій до серця притиснула, добре, що шкарпетки помітила, теж захопила.
Попросила всіх сісти перед дорогою, а сама тільки й думала, як би подовше в домі своєму побути.

– Ну все, вистачить час марнувати, їдемо додому, там і чаю поп’ємо і посидимо, скомандував донька.

Очі баби Марії оглядали дім, так хотілося запам’ятати кожен куточок. Ледве стримуючи сльози, баба Марія вимкнула телевізор, перевірила, чи скрізь світло відключила і повільно пішла на вулицю, до вхідних дверей паличку підставила, нехай замість замка служить. Якщо прийде хто, що б двері не ламав, вікна не вибивав, нехай заходить, бере, якщо що потрібно.

Донька знову поквапила матір, допомогла сісти в машину, зачинила двері і сказала чоловікові їхати повільніше, по такій дорозі потрібно акуратно пересуватися. баба Марія все на будинок свій дивилася, поки він виднівся.

Через три тижні баби Марії не стало…

За матеріалами  – Життя в Березівці.

Фото – ілюстративне, з відкритих джерел.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook