Чоловік купив доньці квартиру – ключі у кишені. Не бачив рідної донечки років двадцять.
Передзвонювалися іноді – дуже рідко.
І ось іде і думає: «Цікаво, як прийме? Напевно, затупає ногами і заплаче, що дитинство пройшло без батька, а зараз лізе з дорогими подарунками, підлизується, любов купити хоче».
І від цієї думки все в душі завмирало.
Розлучилися з дружиною, дівчинці було лише п’ять років. Перша телефонна розмова відбулася, коли дитині виповнилося десять. Так – кілька слів і розмовою не можна назвати.
Серйозно поспілкувалися згодом, донька навчалася на третьому курсі університету.
Йде вулицею, щоб хвилювання вгамувати. Донька нічого не знає про візит: «Як правильно вчинити? Ключі простягнути і сказати, що, мовляв, тобі, чи спочатку про стороннє поговорити, а потім ключі»?
Хвилюється чоловік: раптом вийде натягнуто, штучно, удавано?
Колишня дружина зателефонувала і сказала: «Якщо в тебе залишилася хоча б крапля совісті, зроби щось хороше. Наша дочка важко занедужала, я мало не збожеволіла. Кімнату винаймає, грошей ні на що не вистачає. Знайди бодай тисяч десять. У нас потреба».
І стали роєм думки в голові крутитись, і на серці тривожно.
У батька другий шлюб – щасливий. І заробітки великі, тому що бізнесом займається, будівництвом.
Через інтернет і по телефону знайшов квартиру, приїхав, оселився у готелі та придбав житло – усі документи впорядку.
Треба офіційно переписати на доньку – договір дарування. На це піде небагато часу.
Недалеко йти. Колишня дружина повідомила, що дівчинка вдома і нічого не знає: «Тривожно, раптом прожене? Скаже: йди, не потрібен ти мені, і квартира твоя не потрібна».
Особливо страшно побачити в її очах неприязнь.
Давно так не хвилювався, можна сказати, що ніколи не хвилювався. Після розлучення двадцять років тому – все спокійно, все стабільно.
Треба добро зробити, вину спокутувати. Хай грошима, хай! Про душевне тепло говорити пізно – пішов час, нічого не повернути.
Ось і будинок – старенька п’ятиповерхівка. Немає від під’їзду ключа, а домофоном не хочеться: донька може і на поріг не пустити.
Стоїть чоловік і чекає, коли хтось заходитиме чи виходитиме.
Жінка з дитиною двері відчинили, привітався і на сходи.
Серце стрибало, коли піднявся на п’ятий поверх. Подзвонив у двері, якийсь хлопець відчинив.
Квартира ж комунальна – кілька мешканців. Запитав, у якій кімнаті сусідка? Ім’я назвав.
Легко постукав у старі дерев’яні двері, і з’явилася худа бліда дівчина. Дивиться з подивом, зрозуміти не може, хто це прийшов.
І сказав чоловік хрипким від хвилювання голосом: «Я твій тато, днями приїхав. Чи можна зайти»?
Відступила донька на крок, розгубилася: «Тато? Ти тато? Господи, звісно, проходь. Проходь же».
Сіли, спитала дівчина: «Якими вітрами? Я не чекала».
Не стала чекати відповіді: «Рада, що зустрілися. Я не гніваюсь за минуле, розумієш? З роками зрозуміла, що маєте своє життя. Сама дорослою стала та зрозуміла. І що не приїжджав – теж зла не тримаю: всяке ж буває?
І знову: «Якими вітрами»?
Батько зітхнув:
– Дізнався випадково, що в тебе лихо було, і про проблеми. Бачиш, рідні можуть довго не зустрічатися, але у скрутну хвилину обов’язково один одному допоможуть, я не виправдовуюсь, зрозумій мене.
Сподіваюся, що приймеш мою допомогу. Що б не було, це від щирого серця. Від щирого серця.
Очі дівчини розширилися, на блідому обличчі з’явився рум’янець. Але нічого не каже – чекає.
Відкрив чоловік сумку, дістав ключі: «Купив тобі квартиру – однокімнатну. Знайди, будь ласка, свої документи і підемо оформляти договір дарування».
А вона все мовчить – ледь стоїть. Батько продовжив: Твій дах буде, твої стіни. Я впевнений, що у нормальній обстановці станеш здоровою».
Не кинулася обіймати, не закричала від радості, не заплакала, а просто сказала: «Дякую, я б ніколи не купила. Ти маєш рацію, що там буде краще».
Вийшли з дому, поїхали дивитись нову квартиру. Ходить донька, батько непомітно спостерігає. Ось пройшлась рукою по стінах, погладила підвіконня, вийшла на балкон і заплющила очі від сонячного світла, глибоко зітхнула. Вирушила у ванну, пройшла на кухню і тихо сказала: «Господи, як добре»!
І ці слова як спалах щастя. І забуття – минулого. Усього того, що було несправедливим, сумним та важким.
Нехай минуле залишається у минулому, живемо зараз, і треба дарувати радість близьким, заради сьогодення, заради майбутнього.
