Я їду на таксі до свого села, вдивляюся в будинки на вулиці, повз які колись бігла в сірому світанку, ховаючись від осуду. Тоді я думала, що кохання, воно, як чари – якщо є, то має все виправити, але ж Микола тоді був одружений, ще й діток двоє.
Отак і прийшлося бігти геть, бо вже старі й молоді мені зі своїми зауваженнями проходу не давали.
– То мало хлопців в селі, що ти до жонатого вчепилася?
– Сором у тебе є? Ти хочеш дітей осиротити?
А я просто любила чи віддячувала Миколі за його турботу…
Пам’ятаю, що тоді якраз приїхала з навчання, не було мене добрих пів року, думала, що вже все закінчу, приїду з дипломом і мама так мною втішиться! Ще б пак – сама вивчила доньку, скільки ростила свиней аби продати та я мала одяг гарний.
Але сюрприз мені зробила мама – вся така зігнута і зчорніла, що я її й не впізнала. У нас ні грошей, ні родини аби позичити на лікування…
Я тоді впросила Миколу, який першим в селі мав машину, відвезти нас в лікарню. Пам’ятаю, як витягувала зім’яті гроші аби йому заплатити, але він не взяв:
– Вам більше треба, – каже, – А я й так по справах ще тут походжу.
Тоді це був такий щедрий вчинок, що вам і не сказати. маму поклали в лікарню, але говорили, що потрібні сильніші і дорожчі препарати…
Далі я знову просила Миколу аби її привіз, вона трохи наче й прийшла до себе, все поривалася знову господарювати, казала, що треба хату побілити і ми з нею все виносили, перебирали, білили і малювали…
Тоді моя хата була побілена востаннє за довгі двадцять років.
Я зайшла в середину вже зчорнілої хати, до затхлого запаху і мишей… Де й ділася та чистота та свіжість…
Як і моя…
А потім її раптово не стало.
Сусіди нарядили, зробили сякі-такі поминки, а я не знала, як мені далі жити…
Коли вже повідносили столи, я помила все в хаті, застелила по мокрій підлозі верітки, рипнули двері.
На порозі стояв Микола. І наче й втішав, і розраджував, а потім пішов в темну ніч.
Він приходив щодня і я його впускала, а потім так само йшов.
І я й любила його, й не любила, знала, що там і жінка з дітьми, але впустити його не могла. Отака була в голові катавасія.
– Я її не люблю, ще молодим одружився, бо мати боялася, що заходжуся з хлопцями і зіп’юся… Вона хороша мама і дружина… Але не ти…
Але далі його дружина вже пригрозила, що жити без нього не буде і пропав мій Микола. Зате по ночах стали стукати в вікна! Я одразу зрозуміла до чого йде і не зімкнула очей до ранку, підперла двері столом і чекала, коли хоч трохи засіріє аби втекти.
Я бігла по вулиці, а чорні непривітні будинки дивилися на мене ще чорнішими вікнами.
Місто теж не зустріло мене світанком мрій і надій.
Металася з однієї роботи на іншу, з гуртожитку на квартиру, від одного чоловіка до іншого. Якось жила.
Розумієте, яке це страшне слово «якось». Нічого не пристарала, ні дітей не маю, ні роботи гідної. Все так аби існувала, пила і їла, переночувала, а зранку знову на роботу…
А потім мені почали снитися сни про мою хату, таку білу, всю в зелені, з кущем смородини біля криниці. Так потягнуло… Ще ніколи мені не було так самотньо в чужому місті.
Смішно, але всі мої статки вмістилися в дві валізи – все інше навіть не хотілося брати з собою.
Взяла таксі з вокзалу і вже добиралася ним до села.
Вулицю й не впізнати – вся помолоділа, причепурена.
А от моя хата…
Кропива і лопухи забили мою смородину, дашок на криниці прогнив, на хаті теж протікає…
Добре, що погода дозволила винести речі з хати та провітрити, почала білити, все вимивати.
Постелила хідники на свіжовимиту підлогу, як рипнули двері…
Микола…
Фото Ярослава Романюка.