Ніна з’явилася в їхній хаті через два роки після того, як не стало Настіної матері. Батько довго ходив похмурий, постійно пропадав у рейсах на своєму вантажному авто, а потім увечері просто сказав, що з ними житиме Ніна Петрівна з сусідньої вулиці. У вчительки не було своїх дітей. У селі казали, що вона занадто сувора, щоб хтось зважився кликати її заміж у молодості, а з роками вона просто звикла до самотності та книг.
Вона зайшла до хати з однією валізою та великою коробкою книжок. З першого дня у домі з’явився чіткий розпорядок. Обід подавався рівно о першій, одяг складався по лінійці, а ввечері в хаті панувала тиша, бо Ніна перевіряла зошити.
Вона не вміла пестити чи шукати лагідних слів. Вона ніколи не питала Настю, що та відчуває, але щовечора на столі чекала склянка теплого молока, а шкільна форма завжди була випрасувана до ідеальних стрілок на рукавах.
Коли батько питав доньку наодинці, як їй живеться з Ніною, Настя лише знизувала плечима:
– Нормально. Вона не свариться.
Роки минали швидко. Настя росла тихою та спокійною дівчиною. Коли настав час обирати майбутню професію, батько наполягав, щоб донька йшла працювати в торгівлю або на пошту, де є постійний оклад. Але Настя мріяла вступати до художнього училища в обласному центрі. Вона малювала вечорами, ховаючи альбоми під матрац.
Батько стукав кулаком по столу, переконуючи, що малюванням на хліб не заробиш. Ніна довго слухала їхню суперечку, не втручаючись. А потім підійти до шафи, дістала дерев’яну шкатулку, де складала заощадження з учительської зарплати, і поклала її перед батьком.
– Не переч їй, Василю, – мовила Ніна суворо, як робила це на педраді. – Хай їде. У дівчини є хист, я бачила її малюнки. Вона малює речі, які нам і не снилися. Грошей на перший рік вистачить.
Завдяки підтримці Ніни Настя вступила на факультет графіки та дизайну. Вчитися було важко, але дівчина працювала день і ніч. На третьому курсі в училищі влаштували виставку студентських ілюстрацій. Настя виставила серію графічних робіт, виконаних тушшю та пером.
Серед відвідувачів виставки був головний редактор великого книжкового видавництва. Він довго стояв біля робіт Насті, розглядаючи тонкі лінії та складну світлотінь.
– Хто автор цих графік? – запитав чоловік у викладача.
– Це наша Настя. Молода дівчина, але має неймовірне відчуття форми. Дуже душевні роботи.
– Запросіть її до мене завтра, – сказав редактор. – Нам потрібен художник для нової серії дитячих казок.
Так Настя отримала свою першу роботу. Згодом вона стала відомою ілюстраторкою книжок. Її малюнки вирізнялися особливим теплом, хоча сама вона залишалася дуже скромною та небагатослівною людиною.
У місті вона познайомилася з молодим архітектором Андрієм. Вони одружилися через два роки. Весілля було скромним.
З села приїхала Ніна. Вона була у строгому темно-коричневому костюмі, який виглядав на ній дуже офіційно. Вона сиділа за святковим столом прямо, як на уроці, тримала склянку з чаєм і майже нічого не їла, щоб не забруднити випрасувану блузку.
Минуло ще чимало років. Батька не стало, і Ніна залишилася жити в селі одна. Вона вже пішла на пенсію, рідко виходила на вулицю, більшість часу проводила за книжками в своїй маленькій кімнаті.
Настя разом із чоловіком та двома синами часто приїжджала в село. Хлопці бігали по подвір’ю, шуміли, збирали яблука в саду.
Одного теплого осіннього дня Настя спостерігала з вікна кухні, як Ніна сидить на лавці під яблунею. До неї підбіг менший онук, тримаючи в руках зламану іграшкову машинку.
Ніна поклала свою стару книжку на коліна, обережно взяла хлопчика за руку і проговорила з такою ніжністю та теплом, яких Настя ніколи від неї не чула:
– Що сталося, мій хорошику? Давай подивимося, де тут колесо відпало. Не плач, ми зараз усе поправимо, у бабусі є чарівний клей.
Вона пригорнула хлопчика до себе, поцілувала його в лоб і довго гладила по голові, щось тихо розповідаючи. На обличчі старої вчительки була м’яка, світла усмішка.
Настя вийшла на ґанок, тримаючи в руках миску з вимитими сливами. Вона замерла на сходинках, дивившись на цю картину.
Увечері, коли діти заснули, Ніна сиділа за своїм старим столом біля настільної лампи. Настя підійшла, сіла поруч на стілець і поклала руку на суху, вкриту венами долоню мачухи.
– Мамо… – тихо мовила Настя.
Стара жінка повернула до неї голова і трохи зніяковіла:
– Ти пробач мені, Насте. Я ж не вміла з тобою так, як треба… Як матері з дітьми балакають. Ні слова лагідного не казала, ні порадити нічого перед весіллям, як матері вчать. Все думала, що ти мене не любиш, бо я чужа.
Настя міцніше стиснула її теплу руку.
– Пробач, мамо, що не вміла тобі показати, як тебе люблю.
Ніна здивовано подивилася на неї через свої товсті окуляри.
– За що ти пробачення просиш, доню?
– Це не правда, що ви не вміли. Мамо, ви робили все, аби я відчула, що то таке.
