Купимо будиночок, заведемо двох дітей, – мріяла вголос Аліса, притулившись до свого нареченого. — Квартиру не хочу, мало місця, купа сусідів. Ось будинок, в якомусь селі буде ідеальним варіантом.
— До роботи добиратиметься довго, — висловив свою думку Артур. – Та й у місті всі блага цивілізації під рукою. І лікарня, і садок, і школа. Я вже не говорю про безліч магазинів.
— У нас є машина! — Сміялася на його слова дівчина. – А у селі свіже повітря, не те, що у місті.
— А якби ми жили в столиці? – не вгавав хлопець.
– Яка столиця? Нізащо! Що там робити?
— Як що? Жити. Там набагато більше перспектив.
— Не верзи нісенітниць, — холодним тоном промовила Аліса. – Ми й тут непогано проживемо. Будинок, до речі, я вже пригледіла. Чудове містечко, тобі обов’язково сподобається.
Артур мовчки дивився на нічне місто з висоти сьомого поверху. Аліса давно спала, але до нього сон не йшов. Бо в голові було дуже багато думок.
Його наречена розпланувала все їхнє майбутнє життя, навіть не поцікавившись його думкою. Чому він повинен жити в якомусь селі та ще й у будинку? Він з дитинства жив у квартирі і йому це дуже подобається!
Артурові вистачило одного тижня в селі, коли він приїхав знайомитися з батьками дівчини. Йому не сподобалося.
А ще та пропозиція. Хлопця, який пропрацював кілька років, нарешті помітило начальство. Звичайно, він же ж днював і ночував в офісі! (Що Алісі, до речі, дуже не подобалося.) І ось коли йому світило підвищення, та ще й з можливістю попрацювати у столиці, наречена почала наполягати на придбанні будинку.
Вона категорично відмовлялася переїжджати і навіть думати не хотіла про велике місто. Їй там, бачте, некомфортно. А Артурові некомфортно в селі!
Якби не почуття, він би давно покинув Алісу.
– Ми сьогодні їдемо дивитися на будинок, – поставила нареченого перед фактом дівчина. – Власникам я зателефонувала, вони чекають на нас увечері.
— Алісо, ти не дуже поспішаєш? А якщо я не хочу купувати той будинок?
— Безглуздя, дітям потрібно жити на свіжому повітрі!
— Ти що, при надії?
— Звичайно ні! — обірвала його на півслові Аліса. – У нас немає жодних умов! От облаштуємось у селі, тоді про дітей подумаємо.
— Ні, ми нікуди не їдемо. — Артур уже кілька днів думав, що б такого зробити, щоб і з нареченою залишитись і поїхати до столиці. Був один план, м’яко кажучи, сируватий. – Ми їдемо до столиці і житимемо там.
— Не смішний жарт, — фиркнула дівчина.
— Це не жарт. Я нещодавно обстежився і мені сказали, що не бачити мені батьківства, як своїх вух. Принаймні поки що. Мені потрібно пройти курс і найкраще це робити саме у столиці. Там гарна апаратура, яка дає стовідсотковий результат.
– Я нікуди не поїду! Мені і тут добре! Та й фахівці тут не гірші! — Завелася Аліса. — Поїхали ще до когось, і я впевнена, інший фахівець скаже, що з тобою все гаразд. Тебе просто розводять на гроші.
— Тобі тут добре? Я радий за тебе. Але я їду. В мене рейс завтра вранці. Ти маєш час подумати.
Того вечора Аліса втекла ночувати до подруги. Вона не прийшла ні провести Артура в аеропорт, ні розірвати стосунки. І слухавку дівчина теж не брала.
— Позлишся і приїдеш, — роздратовано пробурмотів хлопець, коли оголосили посадку на рейс. – А в мене вже буде облаштоване для нас гніздечко.
Минув тиждень, другий. Аліса так і не відповідала на повідомлення, хоч і читала їх. Артур терпляче чекав. І сподівався. Минуло 2 місяці. Хлопець все ж таки не витримав і зателефонував Марії, найкращій подрузі дівчини.
– Як, ти не знаєш? — Здивувалася вона. — Аліса виходить заміж.
– Як заміж? – розгубився хлопець. — За кого?
— За колишнього однокласника. А ти справді не знав? Ви ж розійшлися?
— Цікаво коли? – почав закипати Артур. — Ми посварилися, так. А після цього вона не брала слухавку й ігнорувала мої повідомлення.
— А це хіба не кінець стосунків? — Засміялася Марія. — Дай їй спокій, вона всім задоволена.
— Вона, можливо, й так, — тихо промовив хлопець, дивлячись на екран смартфона. На заставці була їхня спільна фотографія. — А я ні. Адже я її справді кохаю.
Olena Didik.
Фото ілюстративне.
