– Станіслав, 20-річний житель Полтави,- представляється юнак журналісту Бутусову, який теж в Сєвєродонецьку,- Я недавно став командиром відділення. Це сталося при трагічних обставинах… Це сталося не за моїм бажанням. Я не маю тут ніякого статусу, воно мені не треба – оці всі медалі, звання… Воно мене просто не цікавить. Я приїхав сюди захищати свою країну. Приїхав я в Київ на початку лютого: приїхав жити, працювати, міняти свій спосіб життя. Але почалася війна і я прожив десь приблизно місяць. Я хотів піти в Тероборону чи військомат, але там все було переповнене, все було забите.
Мені казали або «Ми вам зателефонуємо», або «Почекайте», або додзвонитися було неможливо. Тоді товариш запропонував записатися в Тероборону і я не знав, що то буде «Легіон Свобода», а через 3 чи 4 дні, я підписав зі «Свободою» контракт. Потім за кілька днів поїхав на першу свою зачистку і перший бойовий виїзд. Там мені показали, що росіяни за 8 кілометрів.
– Я ніколи не хотів служити в армії і ніколи не планував, але коли ці «добрі люди» прийшли до нас на землю і почали конкретно нагліти і знищувати наших людей…В мене урвався терпець.
На фоні чути голосні вибухи і Станіслав спокійно коментує ці «прильоти».
– Звикнути неможливо, але в якійсь мірі можливо. Ти вже звикаєш до цих прильотів, до цих перестрілок. Так. Воно все дуже небезпечно, життєнебезпечно, бо кожну, кожну хвилину ти можеш втратити життя, навіть цього не усвідомивши, не зрозумівши, не очікувавши. Навіть зараз, коли ми сидимо і записуємо це інтерв’ю – воно може обірватися в будь-яку секунду. Але така доля. Зробити з цим нічого неможливо і ми прийшли сюди робити все можливе, щоб наші жителі та всі інші жили в Україні безпечно, радісно й щасливо.
– В тебе великий досвід контактних боїв, – каже Бутусов.
– Чесно. Я не можу назвати це «великим досвідом». Так, у мене були бої дуже великі і тяжкі, в мене кулі отак біля вух літали. В мене навіть є трофейна куля, яка призначалася мені, але вони промазали і я остався живий. Я бачив їх в пpиціл більше сотні разів… Зі своїми побратимами ми знищили десь «взвод».
– Де були такі результативні бої, – уточнює журналіст.
– Це було тут, в Сєвєродонецьку, як ми тільки заїхали на позиції, пробули рівно сорок хвилин. Не встигли зрозуміти що за будівля, що де знаходиться. Встигли хіба скинути рюкзаки і перевести дух… Вони полізли до нас, грубо кажучи, лоб в лоб – втратили з 7 людей, 5… Наступного дня вони вирішили приїхати до нас маршруткою, як ото люди звичайні їздять на роботу, додому чи по інших справах, отак само й вони приїхали до нас. Знову зазнали втрат. Я особисто ліквідував їхнього кулеметника, який насипав нам так, що ми просто не могли підняти голови. Нам довелося просити сусідні позиції аби вони перевели вогонь на себе, щоб ми могли дати відпір. Коли ми їм добряче насипали – вони приїхали через кілька годин «газелькою», щоб забрати свою маршрутку, але їм це не вдалося – ми їм показали, що українці, – коли будь-який хлопець з двору-справжній воїн. Далі було кілька днів тиші, вони бігали перед нами. Але на такій відстані, що відкривати вогонь-марно тратити кулі. Через кілька днів тиші вирішили відправити розвід групу в складі трьох чоловік на машині. Серед них був лейтенант і в його квитку було написано, що він розвідник і допитувач, я впевнений, що він наших хлопців допитував, але більше він цього робити не буде. З нашої позиції, яку ми тримали три тижні, ми змогли принести три автомати і дві радіостанції .
– Розкажи, хто тебе навчив так військовій справі?
– Мені дали автомат, показали як стріляти, як цілитися, розбирати і заряджати. Всього іншого від побратимів – як працюють, навіть, мельком, з кожної зустрічі брав потрохи і вийшов мій власний досвід. Я взагалі не думав, що вмію стріляти. Мені незнайомі люди кажуть, що я якийсь суперстрілок, але я так не вважаю. Я не вважаю себе суперсолдатом – я такий як інші. Просто намагаюся вижати з себе всі соки аби получився дуже гарний результат.
– А де ти вчився в Полтаві?
– Я закінчив дев’ять класів і вчився в училищі на будівельника. Але через те, що я був розгільдяєм, у мене на умі були дівчата, гульки, не буду цього приховувати, то серйозних справ я не мав і не робив. Пішов в технікум і там протримався один рік після чого мене відчислили. Я просто далі працював, гуляв, розважався, вів «несерйозний спосіб життя». В Київ я приїхав аби змінити свій спосіб життя, бо через п’ять років став би безхатьком.
– Ти дуже самокритична і вимоглива до себе людина, – каже Бутусов, – Війна щось змінила в тобі?
– Війна навчила мене жити. Завдяки війні я дійсно зрозумів, що хочу жити. Війна навчила мене бути серйозним, більш дисциплінованим, спокійним і стресостійким. Я дуже нервова людина і дуже «впечєтлітєльний», міг легко зірватися. Війна тут мені зробила витримку, дисципліну і стресостійкість.
Фото: скрін.
06/22/2022
