Цей кабачок став часткою її “спадку” з батьківського городу, на якому вона сумлінно провела весну і літо в корисній для здоров’я позі “личком вниз”, ну, з поправкою на городній колорит, звісно.

Щоосені мама голосно озвучувала, що наступного року саджатиме лише квіти, але щовесни свою думку міняла. Ось така постійна у своїй непостійності жінка.

Думка інших членів сім’ї у маминих наполеонівських планах не враховувалася. Випливало сакраментальне питання “мені що, одній це все треба”, і навіть правдива відповідь “так” нічого змінювала.

– Нічого нічого! Зате як буде добре взимку своєї картопельки із цибулькою насмажити, дістати баночку своїх огірочків, та стоптати це все! А потім ще компотиком яблучним запити… Краса ж! – надихала мама своє куце військо на звитяжні городні подвиги.

Військо не надихалося. Складно було думати про зиму та смажену картопельку в тридцятиградусну спеку і в такій незручній для роздумів позі. Хотілося тільки, щоб після цих подвигів організм був ще здатний пам’ятати, що він взагалі прямоходячий, а то поперек так нещадно ломить, що вити хочеться.

Але скиглити можна було скільки завгодно, головне, щоб не відриваючись від звитяжної праці. Скигли і сапай грядки, плач і пропалюй моркву, вий у голос і поливай помідори, скрегочи зубами і копай картоплю.

Коли запал маминого городнього війська зовсім вивітрювався, вона починала застосовувати всякі хитрощі, щоб заманити люд на дачу.

– А поїхали шашликів посмажимо! Погода просто неймовірна, – заманювала вона і чоловіка, і доню.

Ті легковірно велися, хоча десь далеко у підсвідомості знали, що обов’язково послідує “а поки мангал розгорається, давайте прополем, поллємо, удобримо, підв’яжемо”. Знали, але все одно вірили, що колись станеться диво, і вони насправді приїдуть і просто посмажать шашлик. А як жити без віри у диво?

Олександра постійно шукала для себе реальні стимули, щоб не вдавати лежачу перед поїздкою на город. Вона повторювала собі, що це фізична активність, яка зробить її стрункішою, а овочі з городця дозволять заощадити та ще більше схуднути.

Тільки все це було не більше ніж ілюзія. Мама на три дні збирала стільки їжі, що можна було б місяць там жити і їсти чотири рази на день до упаду.

А відмовлятися від маминих смачнючих котлеток, млинців, рагу, пиріжків у Олександрі не вистачало сили волі. У протистоянні з калоріями вона ганебно програвала вже котрий рік поспіль.

Але якщо хтось думає, що найскладніше для городника виростити врожай, то ні. Найскладніше потім кудись цей урожай прилаштувати.

Звичайно, така облюблена плантація давала розкішний урожай. Навіть надто добрий для сім’ї із трьох осіб. І починалася забава з роздачею огірків, помідорів, яблук, моркви та клятих кабачків.

О, кабачки – це окрема пісня. Щороку мама не знала, що з ними робити. Ну не їсть їх у родині ніхто в отаких кількостях. Але чомусь регулярно їх садять саме у такій кількості.

Ну оладки зробили, ікру зварили, кілька разів посмажили і все, скінчились і фантазія, і бажання далі харчуватися кабачками. А вони, кляті, знову вродили всім на заздрість. Ні дощем їх не залило, ні сонцем не спалило, ні градом не побило. Навіть сусіди не полакомилися.

І не спихнеш нікому. Їх або не їдять, або у самих стільки, що бідкаються з аналогічною проблемою. Для мами це щороку додатковий клопіт.

А коли цим клопотом втомлюється перейматися мама, він стає клопотом Олександри. Їй просто привозять мішок кабачків, який вручається зі словами “а мені їх нікуди подіти” і все тепер ти керуєш.

У такі моменти Олександра дуже кодує, що серед її друзів немає вегетаріанців. От кому вона могла б засунути таку корисну продукцію.

Ось і цього року Олександра роздала кабачки сусідам, друзям, колегам, але один так і не вдалося прилаштувати. Він мерзне в холодильнику і щодня трапляється Олександрі на очі.

Викинути – шкода, вона ж його ростила, поливала іноді, і взагалі не можна їжу викидати, а щось з ним робити дуже-дуже лінь. Це треба готувати, а це довго.

Натрапивши вкотре поглядом на остогидлий уже кабачок, Олександра сором’язливо опускає очі. Бере яблука, що лежать поруч із кабачком, і швидко закриває холодильник.

– Завтра точно щось з нього приготую, мені якраз класний рецепт скинули, – шепоче Олександра і, озираючись на холодильник, покидає кухню.

Така історія відбувається вже не перший рік, і у Олександри на тлі цього сформувалася ще одна вимога до майбутнього чоловіка – він має дуже любити кабачки. Бажано, сирі.