Був сонячний осінній день. Я сиділа на лавці біля дитячого майданчика, м’яко розгойдуючи свою донечку, Соломійку, на гойдалці. Наступного року нам обіцяли місце у місцевому дошкільному закладі, але цей рік здавався нескінченним, бо наші фінансові справи вимагали мого негайного повернення до роботи.
Раптом із воріт дитячого садка вийшла Лілія, моя давня знайома. Її донька, Злата, лише на пару тижнів старша за Соломійку. Ми часто гуляли разом, але останнім часом бачилися рідко.
Побачивши мене, Лілія радісно замахала рукою і швидко попрямувала назустріч. Вона виглядала відпочилою, навіть трохи засмаглою.
— Катерино! Привіт! Як я рада тебе бачити! — вона заговорила швидко, майже на єдиному подиху. — У мене новина: я нарешті влаштувала нашу Злату!
— Вітаю! Це чудово! — щиро посміхнулася я, знаючи, як складно було отримати місце. — Напевно, черга просунулася?
Лілія знизила голос, ледь нахиляючись до мене.
— Ні, черга стоїть, як і стояла. Але ти ж знаєш, як це буває: довелося дещо зробити. Досить значна сума, але це того вартувало! Тепер Злата біжить туди із задоволенням, вона давно просилася до нових друзів. Інші діти, навпаки, не хочуть, а моя – у захваті!
Вона розвела руками, а потім її обличчя раптом змінилося, і вона зітхнула з удаваною втомою.
— Тільки от тепер не знаю, чим мені самій зайнятися! Усі домашні справи переробила, усі шафи прибрала, щодня ходжу і нудьгую!
Я мовчала, намагаючись перетравити почуте. Людина, яка отримала дефіцитне місце через обхідні шляхи, тепер скаржиться на вільний час.
— Ліліє, я тобі чесно скажу, — почала я, намагаючись зберегти спокій, але мій голос звучав дещо жорстко, — я б на твоєму місці не знала, куди той час подіти. Ти ж розумієш, у нас із фінансами зараз не найкращий період. Мені конче треба виходити на роботу, щоб ми могли підтягнути наші справи. Але я не можу цього зробити, бо нам місце в садку світить лише наступного року, через офіційну чергу.
Лілія злегка фиркнула, наче моя проблема була абсолютно незначною.
— Ой, Катерино, навіщо тобі та робота? Твій чоловік, Віктор, хіба не забезпечує вас? У нас от чоловік повністю покриває всі наші потреби. До того ж, ми плануємо другу дитину.
Її слова про нудьгу і плани на другу дитину, озвучені в той момент, коли вона займає місце, яке мені життєво необхідне, здалися мені апофеозом несправедливості. Я не змогла стриматися.
— Ну ти й даєш! — моя інтонація була такою, що вона мала б здригнутися. — Ми не можемо пробитися в садок, бо нам потрібно підтягнути наші фінансові справи, а ти, навпаки, влаштовуєш доньку через «зацікавленість», а від роботи відсторонюєшся! Це нелогічно!
Лілія образилася на слово “відсторонюєшся”.
— Нічого я не відсторонююся, Катерино! Просто сенсу не бачу: я тільки-но знайду роботу, як одразу доведеться йти в декрет! Це ж безвідповідально!
— Але ти ж не йдеш у декрет зараз, Ліліє. Ти просто сидиш вдома, займаючи місце, яке дозволило б мені працювати і значно покращити життя моєї родини!
Вона мовчала, дивлячись на мене з обуренням. Ми розійшлися досить прохолодно, так і не знайшовши спільної мови. Я поспішала додому, де на мене чекала купа справ, а вона пішла, мабуть, далі шукати, чим себе зайняти.
Мене звати Катерина, і моє життя останні чотири роки було повністю присвячене нашому диву — Соломійці. Вона з’явилася у нашому житті як найяскравіша зірка, і ми з чоловіком, Віктором, обожнювали її.
Ми жили досить скромно. Віктор працював у сфері логістики, і його дохід забезпечував нам базові потреби, але без особливих надмірностей. Ми завжди мріяли про власне, більш просторе житло, але для цього потрібна була значно більша сума, яку ми могли б заробити, лише працюючи вдвох.
До народження Соломійки я працювала маркетологом і мала хороші перспективи. Коли доньці виповнилося три роки, я почала активно шукати можливості повернутися до своєї професійної діяльності. Мій фах вимагав повної віддачі та присутності в офісі.
— Вікторе, мені вже запропонували дуже цікаву посаду! — з радістю розповідала я чоловікові одного вечора, розклавши перед ним на столі пропозицію. — Це не лише хороша можливість для розвитку, але й значне збільшення нашого сімейного бюджету.
Віктор, як завжди, підтримав мене.
— Це чудово, Катю! Це саме те, що нам потрібно, щоб нарешті почати відкладати на нашу квартиру. Але що із садком?
Ось тут і була наша головна проблема. Місця в дошкільних закладах нашого району були надзвичайно дефіцитними. Ми стояли в офіційній черзі відразу після народження Соломійки, але ситуація була безнадійною.
— Я сьогодні дзвонила до Управління освіти, — сумно повідомила я Вікторові. — Вони кажуть, що, зважаючи на нашу чергу, ми можемо розраховувати на місце не раніше, ніж через рік. Можливо, навіть доведеться чекати довше.
Ми відчули, що опинилися в глухому куті. Моя робота чекала на мене, гроші чекали на нас, а Соломійка не могла потрапити в садок. На послуги приватної няні ми не могли собі дозволити. Ціна за місяць роботи няні майже дорівнювала тій сумі, яку я могла б заробити на новій посаді. Виходило, що працювати заради того, щоб оплачувати няню, не мало сенсу.
— Я не розумію, — зітхав Віктор, — як може бути, що в місті така нестача місць?
— Ми дочекаємося своєї черги.
Це означало, що цілий рік ми мали жити в режимі жорсткої економії, відмовляючи собі в багатьох потрібних речах.
Наше знайомство з Лілією було випадковим. Ми зустрілися на тому ж дитячому майданчику, коли нашим донькам було близько року. Злата, її донька, і Соломійка швидко подружилися. Лілія здавалася приємною, м’якою жінкою.
— Мій чоловік, Ігор, працює у сфері будівництва, — розповідала вона мені під час прогулянок, — він нас повністю забезпечує. Я не думаю про роботу.
Я їй трохи заздрила. Не через фінансове становище, а через ту легкість, з якою вона сприймала своє життя. Я ж постійно була в пошуках можливостей, підробітків на дому, аби хоч якось компенсувати відсутність основного доходу.
— Ліліє, тобі пощастило, — говорила я. — Мені от дуже хочеться повернутися до професійної діяльності. Я боюся втратити кваліфікацію.
— Ой, Катю, — сміялася вона, — не переймайся! Завжди встигнеш. Ти ж народила дитину, ось твоє головне призначення!
Наші погляди на життя сильно різнилися. Вона бачила материнство як кінцеву мету і виправдання бездіяльності. Я ж бачила це як новий етап, що вимагає реорганізації, але не відмови від своїх амбіцій.
Коли нашим дівчаткам виповнилося чотири роки, проблема садка стала критичною. Я відмовилася від чергової вигідної пропозиції, і Віктор бачив, як я засмучена.
— Не падай духом, Катю, — підтримував він, — може, спробуємо все ж таки домовитися? Можливо, невелика «подяка» може прискорити процес?
— Ні, Вікторе, — рішуче відповіла я, — ми не будемо цього робити. Наше місце прийде до нас чесно. Не хочу, щоб наш успіх починався з обходу правил.
І ось, сьогодні, я зустріла Лілію, яка з цинічною легкістю розповіла, що зробила саме те, чого ми так завзято уникали.
Після нашої гострої розмови біля садка я повернулася додому і довго не могла заспокоїтися. Я розповіла Вікторові про розмову з Лілією.
— Ти уявляєш, Вікторе? — я була обурена. — Вона витратила значну суму, щоб отримати місце, яке не потрібне їй для роботи, а лише для того, щоб не нудьгувати! І тепер вона там сидить і скаржиться, що не знає, чим зайнятися!
Віктор задумливо погладив мене по руці.
— Люба, не дозволяй цьому тебе так засмучувати. Кожна людина сама вибирає, як розпоряджатися своїм життям. На жаль, у світі є нерівність.
— Нерівність у можливостях! — вигукнула я. — Це не просто нерівність, Вікторе. Це пряма несправедливість! Ми, які потребуємо цього місця для розвитку і для поліпшення життя нашої дитини, сидимо вдома, а вона, яка не потребує, користується перевагою лише через свої можливості. І знаєш, що мене найбільше вразило? Її повна відсутність розуміння моєї ситуації.
Наступні тижні я постійно бачила Лілію. Вона справді нудьгувала. Іноді вона сиділа в кафе поруч із садком годинами, попиваючи напої і читаючи журнали.
Мені аж зле стає. коли я її бачу. Ну що за чорна несправедливість. чого от так, поясніть мені?
головна картинка ілюстративна.
