Олександр Миколайович, присівши на лавку в міському сквері, помітив на ній газету «Знайомства». Усміхнувся сам до себе й уже намірився викинути її в смітник, але вчасно спинився:
– А чому б і ні? Може, й мені пощастить знайти когось. Одному, знаєте, не дуже весело: прати, готувати, ходити за покупками. Треба вже про щось серйозніше подумати.
Зручно вмостившись, він почав гортаючи сторінки, бубоніти собі під ніс:
– Так, Київ, Черкаси, Суми… Усе це не підходить. О, ось кілька оголошень від жінок із нашого міста. Молодці, дівчатка, залишають номери. А ось це цікаво… Своя квартира, дача, машина, не була заміжня. Славочко, серденько, все життя чекав саме на тебе!
Олександр відкашлявся, озирнувся, чи ніхто не слухає, і набрав номер.
– Дівчинко, це я, твоя доля! Як не давала оголошення? Хтось пожартував? Куди-куди йди?
Зітхнувши, він повернувся до газети. Наступне оголошення належало Катерині Павлівні.
– Катрусю, це я, твоя доля! Що значить уже заміжня? То чого ж у пошуках? А, передоплата на кілька місяців, усе зрозуміло. Ну, прощавай. Але якщо розлучитеся, май мене на увазі! Ніц не вживаю. Ну майже. Яйця сам собі смажу, супи варю, пенсія невелика, але руки золоті: лампочку вкручу, кран полагоджу. Як чоловік, ну… так собі. Алло? Алло!
Вона поклала слухавку.
Олександр сердито перегортав газету:
– «Маю дітей, онуків, стомилася від самотності». Ага, шукає когось, щоб тягнув на горбі весь її рід. Ось ще: «Кажуть, виглядаю молодше за свої роки, живу у доньки, шукаю вірного та чуйного чоловіка». Фото? Ти диви! Це ж Любця! Моє перше кохання.
Він уважно вдивлявся в обличчя на знімку, і серце защеміло.
– Так, це вона, Любочка! У школі я був на рік старший, ходили за ручки, навіть кілька разів чмокнув її в щічку, ну може трішки більше. А потім – служити. І ось на горизонті замайоріла Валя і її звістка, що стану татком. Мусив одружитися, хоча, як виявилося, не треба було.
Олександр відклав газету, сидів замислено, згадав молодість, перше кохання, а за ним і складне сімейне життя.
– Що, якщо спробувати? – промовив він сам до себе.
Відчував ледь помітне хвилювання, але набрав номер із оголошення. Тремтячим голосом попросив Любу про зустріч.
Наступного дня, у тому ж сквері, Олександр сидів на лавці й нервово поглядав на годинник. Згодом до нього підійшла дівчина.
– Мама не прийде, – повідомила вона. – Передумала. Зізналася, що все ще не може забути своє перше кохання, якогось Олександра…
Серце чоловіка стислося.
– Вам погано? Лікаря викликати?
Олександр підвівся, рішуче глянув на дівчину й сказав:
– Притьмом веди мене до матері! Ще тридцять років чекати я точно не витримаю!
