Іванофранківка Катерина Бринецька має багато позивних: Грета, Колібрі, Тунберг, але має одне справжнє – мама. У неї двоє прекрасних діток 10-річний Марко та 5-річна Меланія, тому Катерина солдат-стрілець у 78 батальйоні 102 окремої бригади територіальної оборони.
Фактично, пішла воювати за чоловіком, записалася 24 лютого, посвятила Паску та поїхала «туди». Катерина ще з 2014 року відвідувала різні тренінги для волонтерів і цивільних.
«І мені чітко пояснили три речі. Коли починаються бойові дії у твоєму місті, ти можеш просто виїхати, й розповідали, як це правильно зробити. Другий варіант: ти залишаєшся у місті й робиш те, що можеш. І третій варіант — ти сам береш участь в обороні власного міста. І я зрозуміла, що дійсно готова обороняти своє місто», – каже жінка.
Найтяжче на фронті було довести, що ти не жінка, а воїн.
«Щоб тебе не списували, щоб тебе не намагалися засунути десь у штаб, кудись трохи далі, “бо ми за тебе переживаємо”. Казали: “Там — ящик з гранатами, не підходь, там — небезпечно”. Чи на “спостережник тебе не поставимо”. Коли варіантів у чоловіків не було, то я робила те, що мала. Навіть частіше ходила у наряди на спостереження, бо копати — так собі, маленька-худенька. Але я добре чую і бачу. Але тепер хлопці зізналися: “Катю, ми думали, що ти — таке п’яте колесо до воза, ми не знали, що з тобою робити. А тепер бачимо, що ти — боєць, побратим», – розповідає вона і показує фото свого окопу, який і вирила.
Сміється, що там «фірмові меблі» – полички і ящики від боєприпасів і є все для того, щоб вижити: чай, і кава, і згущене молоко.
Жінка каже, що не є «мамою року», але вона просто не хоче аби її діти пережили ще одну війну.
«Вісім років життя моєї дитини триває війна. Йому зараз 10 років. І через вісім років він сам може стати учасником війни, якщо ми зараз це не зупинимо, не переможемо, не відсунемо їх. Це реально може статися. Поки є можливість зараз, то робимо все для того, щоб перемогти», – каже вона.
Старший син дуже переживає і каже їй «Хочу тебе обняти», а менша сприймає все легше.
«Менша — вона більше відкрита, життєрадісна. І коли я кажу, що живу в лісі, то вона відповідає: “Мамусю, це ж так класно, ми теж сьогодні у лісі гуляли”. І я тішуся, що вона до кінця не розуміє», – каже Грета.
Найважче на фронті – це бачити, як твоїх друзів «накривають», а ти нічим не можеш допомогти. Тому вони рятуються тим, що жартують на зло обставинам і долі. Вона пригадує одну історію, яка всім підняла настрій.
«Якось у нашій спільній групі побратим надіслав повідомлення, думаючи, що пише своїй дружині: “Кохана, цьомаю тебе, люблю. Був важкий день, я вже лягаю спати.” І виник такий флешмоб, кожен написав: “І тебе цьомаю, коханий. І тобі спокійної нічки. Хай тобі присниться щось хороше.” І ми сміялися реально години дві. Ціла рота спамила такі смішні речі. Серденька надсилали, квіточки, смайлики», – пригадує Катерина.
Про волонтерів вона розповідає, як про чарівників, які все достануть і допоможуть.
«Волонтери — святі люди. Завдяки їм ми взагалі вижили. Вони постачали нам усе: від баняків, серветок до ременів для автоматів, спальників. Сотні рацій та кави, чаю, супів. І їм цього не шкода. Ми їм завдячуємо життям».
Чоловік Катерини Денис до війни працював інженером-механіком, а на фронті набув професії медик.
Він служить в іншій бригаді, тому їм тільки кілька разів вдалося зустрітися. Дружину він підтримує, адже вони познайомилися під час Помаранчевої революції, тому характер дружини добре знає. На Революції Гідності він тільки підтвердився – вони залишили на батьків півторарічного сина і пішли на Майдан. Перед цим написали заповіт, ніби й жартома, але про всяк випадок.
Зараз родина має ще одну традицію – «повітряні обійми», яку придумала 5-річна Меланка. Вона так обіймає їх, а вони її і мріють, що після Перемоги будуть обіймати один одного довго-довго і міцно-міцно.
За матеріалами Суспільного.
Фото: колаж.
10/11/2022