— Катю, навіщо ти знову придбала помідори і огірки? Ти що, не можеш почекати кілька місяців, поки вони здешевшають у сезон? — передивляючись пакети, обурено вигукнув Євген із кухні.
Я зітхнула, переодягаючись у домашній халат. Ну ось, знову почнеться стара пісня про витрати. Мій чоловік, Євген, завжди мав схильність до економії.
Коли ми тільки почали жити разом, я навіть вважала це рисою, що викликає повагу. Але з часом ця «ощадливість» обернулася справжнім джерелом непорозумінь і образ.
Справа в тому, що мої погляди на життя і витрати кардинально відрізнялися від Євгенових. Я завжди вважала, що якщо заробляєш досить, то маєш право дозволити собі якісну їжу, гарний одяг або чашку кави в улюбленому кафе.
Я працювала керівником відділу і ця робота не тільки давала фінансову стабільність, а й вимагала доглянутої зовнішності та відмінного здоров’я.
Євген, у свою чергу, заробляв скромніше і вважав, що гроші слід витрачати виключно на найнеобхідніше. Про що не забував мені нагадувати ледь не щоденно у двгих проповідях про марнотратство і ощадливість.
— Женю, це ж просто помідори! Я хочу зробити салат до вечері, — спокійно відповіла я, йдучи на кухню.
— Помідори? Та вони ж нині коштують втричі більше ніж у сезон! Хіба ми можемо дозволити собі такі витрати? — відповів він, розкладаючи покупки з магазину і невдоволено зиркаючи на пакет із продуктами.
Ми прожили разом два роки, і з кожним місяцем його економність набувала нових форм. Раніше це проявлялося в дрібницях — Євген міг довго обирати найдешевшу крупу або категорично відмовитися від походу в кафе.
Однак з часом його поведінка почала впливати на всі аспекти нашого спільного життя і не найкращим чином. Списувати це на милу “дивакуватість” як я робила раніше, виходило все рідше.
Згадуючи початок наших стосунків, я усвідомлювала, що мене попереджали усі. Мама казала:
— Катю, та ж подумай ти добре. Він же надто економний, і це може зіпсувати ваші стосунки.
Подруги також намагалися мене переконати, але я була закохана і не хотіла чути жодної критики. Та й нинішні мінуси в закоханих очах були плюсами і тільки.
Спочатку я терпіла. Любов, як кажуть, здатна подолати будь-які труднощі. Але поступово побутові непорозуміння через гроші вичерпували моє терпіння і розуміння вщент.
Євген постійно дорікав мені за покупку одягу, косметики чи навіть звичайної кави. Його улюбленою фразою було: «Чому ти витрачаєш гроші, коли це ж можна зробити дешевше?»
Я намагалася пристосуватися. Навіть почала готувати вдома замість того, щоб харчуватися в кафе, як звикла. Але відчуття, що мене постійно контролюють, не давало спокою.
Всі мої спроби пояснити, що кожна людина має право на власний комфорт і спосіб життя, закінчувалися довгим з’ясовуванням стосунків і врешті бурчанням чоловіка про те, що я з золотою ложкою у цей світ прийшла і нічого у житті не розумію.
Остаточно рожеві окуляри чоловік із мене зняв, коли я вирішила подбати про своє здоров’я. Здавалось, дрібниця: поїхати до санаторію на три тижні для того, аби стати здоровішою. Раз на три роки мені це було необхідно. Я змалку їздила постійно.
— Євгене, я повинна їхати до санаторію, — спробувала я почати розмову того вечора.
— Санаторій? Ти серйозно? А скільки це коштуватиме? — підозріло запитав він.
— Близько двадцяти п’яти тисяч, — відповіла я, готуючись до його реакції.
Євген аж вискочив з-за столу, дивлячись на мене так, ніби я запропонувала витратити свою ж зарплатню казна на що.
— Двадцять п’ять тисяч? За якусь путівку? Катю, це просто нереально! Ти ж ще й з собою грошей візьмеш не мало. — вигукнув він.
Ця розмова стала останньою краплею. Я більше не могла терпіти його ощадливість і зневагу моїх потреб. Наступного ранку я придбала путівку і то, найдорожчу. Чоловіку ні слова не сказала.
Коли Євген дізнався про моє рішення, його обурення не мало меж. Він аж підстрибував від невдоволення і зрештою сказав, що мені віри немає і я повинна віднині віддавати йому зарплатню, адже тільки він зможе розпоряджатись грішми “правильно”.
Цієї миті я зрозуміла, що наші стосунки більше не мають майбутнього.
— Євгене, ти збираєш речі й залишаєш цю квартиру. тобі узагалі кликати мене заміж не потрібно було. То ж суцільні витрати і для тебе – неспокій. Живи сам, економ, складай гроші в матрац і хай вони тебе гріють. Я жити з тобою не можу і не буду. Крапка, — сказала я твердо.
Коли двері за ним зачинилися, я відчула неймовірне полегшення. Одразу пішла до салону, де вперше за два роки витратила 5 тисяч не озираючись і не думаючи як на те відреагує Євген.
Звісно, на тому наша історія не скінчилась, він ділив каструлі і віники, навіть пачку мила забрав, бо ж саме він зі своєї зарплатні її і придбав.
Ще рік все те тягнулось, він ходив із чеками, виписками і якимись папірцями, хотів ще щось “своє”, доводив, що навіть придбані мною чоботи повинні бути поділені, але я не реагувала.
Сподіваюсь, він знайде собі панянку до пари. Людину яка купуватиме речі у секонді, а їжу в останній день терміну придатності. Разом вони будуть захоплено вирізати із журналів купони на знижку і весело обговорюватимуть те, як зекономили дві копійки на цукрі.
А я житиму так як звикла. Ну хіба ж не маю права?
Головна картинка ілюстративна.
