А тоді, то була просто якась феєрія з неприємностей.
Почалося з того, що я запізнилася на роботу. Тут не треба шукати причину в якихось сферах чи планетах, просто там так платять, що йти на таку роботу отак і хочеться.
Вислухала від менеджери проповідь про те, як це треба свій графік роз приділяти і показала їй язика… за спиною.
За такі гроші мені вже мають дякувати, що я з’явилася на роботі, а тут ще цілий день сиди і на дзвінки відповідай. Потім на роботі скінчилася кава якраз тоді, коли я пішла робити її собі.
Далі я зачепила капрону за щось і вже свіжі гроші. Далі вирішила, що вечір має пройти у мене краще, ніж день і пішла в магазин по тортик, далі ще щось прикупила і з тими всіма пакунками сіла в автобус.
Як завжди – все битком, тому прийшлося встати жіночці і попросила її тортик потримати, що б не зім’яли.
І отак їхала, як побачила, що на мене хлопець дивиться і то так, що аж мурахи по тілу… давно на мене так ніхто не дивився.
І от я йому усміхаюся та кліпаю всю дорогу, а потім він різко від мене відвертається і дивиться в іншу сторону. Я оглянулася – так і є – дівчина, якій чоловік усміхався виходить, а я не цікава нікому… Я ж уже сорокарічна жінка, як це мені очима кліпати.
Так рознервувалася, що й про торт забула і вискочила на зупинці. Не на своїй. Поки здогадалася, що нема торта, було пізно. Далі здогадалася, що не там вийшла і гребла каблуками по нерівному асфальту.
Прийшла додому, думаю, ну хоч тепер поп’ю кави, хоч і без торта і… Правильно – улюблене горнятко просто вдрузьки! Я сіла на підлогу і просто заголосила.
Не знаю, скільки це тривало, але ж скільки модна отак мене тим життям та ляскати?
Ну, раз вийшла заміж і наче по любові, але чого мій чоловік собі іншу знайшов? Ще тоді я молода була, вся в соку, вся в красі і таки покинув мене. А тепер кому я така здалася?
Сорок років – це як епітафія. Вже все. Ніхто на мене не дивиться, хоч я дуже стараюся, повірте, у мене щодня макіяж, голова чиста, одяг охайний і гарно на мені сидить. А тим чоловікам хоч би що! Ну що їм треба? Що?
Отак сиділа, що очі стали вузькими шпаринками і незчулася, як стала ногою на рештки горняти. Було зрозуміло, що сама я з цим не впораюся, тому викликала швидку.
– Що у вас сталося?, – спитала лікарка і я їй почала розказувати все з самого початку, що життя моє закінчилося, бо я нікому не потрібна.
Лікарка слухала, нюхала нашатир і слухала далі. Коли я закінчила, то вона й каже:
– А ви не там просто шукаєте… Чоловіки міські перенасичені всім, їм вже не хочеться просто чогось однакового кожного дня, а ви попробуйте шукати там, де чоловіки живуть іншим.
Кілька днів я не ходила на роботу і почувалася просто неймовірно щасливою. Дякувала своїм рученькам, що випустили горнятко. І чомусь я була така щаслива, хоч чоловіка поруч і не було.
Це було для мене дивним, адже ж має бути поруч чоловік, бо інакше таке щастя не зараховується!
Потім таки вирішила згадати, чим же я колись хотіла займатися, тоді, коли виросту.
Звичайно, акторкою я вже не стану, але якусь роботу біля акторства знайти можу. Надіслала резюме на всі посади, які знайшла навколо цієї сфери і от сиджу та чекаю на дзвінок.
Викинула з шафи весь одяг, в який ніколи не влізу – була з собою максимально відверта. Тепер є шанс купити щось таке, що дійсно мені пасуватиме і я носитиму це з приємністю хоч кожен день.
І ще вирішила завести собі кота і назву Василь. Буду казати на роботі: «Дівчатка, біжу, бо мене Василь чекає…»
А у вас бувають такі ж «гарні» дні, як у мене?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
