Вона сиділа на лавці біля свого під’їзду, вдивляючись у туманний горизонт, і відчувала, як серце стискається від думок, що буквально розривали її зсередини. Вікторія, а саме так її звали, давно перестала помічати, що життя пронеслося повз неї так швидко, вона навіть не встигла зрозуміти, коли все стало таким складним.
Ще кілька років тому все було зовсім інакше. Вікторія була одружена, мала хорошу роботу, двох чудових дітей і, на перший погляд, цілком щасливе життя. Її чоловік, Ігор, був надійною опорою, а діти — сенсом її існування. Вона могла жити з відчуттям, що все навколо тішить її. Але тепер щось змінилося. Вікторія більше не відчувала тієї радості, яку мала раніше. А що найгірше — вона не знала, як це виправити.
“Зараз повернеться,” — подумала вона, думаючи про Ігоря, який уже годину як поїхав по справах. Але останнім часом він не поспішав повертатися додому. З кожним днем вона відчувала, що він віддаляється. І це було гірше за все. Ще трохи — і ця відстань між ними стане нездоланною.
Кілька днів тому вона випадково помітила незрозумілу переписку на його телефоні. Дивно, що до цього вона не надавала значення дрібницям, таким як тривалі телефонні дзвінки або раптові вечірні відрядження. Але та переписка… Вікторія завжди вірила в силу інтуїції, і зараз вона кричала їй про те, що щось не так. Проте поки що нічого не казала Ігореві, вирішила просто спостерігати.
Її руки нервово теребили край пальто. Погляд невидимий, затуманений, був спрямований на автомобілі, що проїжджали повз. Її голова була переповнена думками, що не давали їй спокою. Вона знала, що щось потрібно змінювати, але боялася зізнатися в цьому навіть собі.
Ігор повернувся через півтори години, коли діти вже лягали спати. Він увійшов до квартири, здавалося б, невинно усміхаючись, і поцілував її в щоку, як завжди. Але Вікторія відчула холодність у його дотику. Вона знала цей жест вже багато років, але тепер він здавався іншим, наче позбавленим колишньої ніжності. Її серце стиснулося.
— Як справи? — спитав він, ставлячи ключі на полицю.
— Нормально, — відповіла вона, але голос видав її тривогу.
Ігор зупинився на мить, вдивляючись у її обличчя, але нічого не сказав. Він розумів, що щось не так, але або не хотів, або не міг почати цю розмову. Він просто розвернувся і пішов до кухні. Вікторія не пішла за ним. Вона сиділа на дивані, дивлячись у темряву, яка поступово огортала кімнату. Вона відчувала, як її власний світ знову повільно занурюється в туман.
Наступні дні минали, як у тумані. Ігор почав частіше затримуватися на роботі, його телефонні дзвінки ставали дедалі частішими, а Вікторія перестала себе обманювати: щось сталося. Вона почала здогадуватися, що у нього з’явилася інша жінка, але не знала, як із цим впоратися. Вона не могла зібратися з силами, щоб відкрити йому свої сумніви. Вона все ще любила його, але щось в її любові змінилося. Тепер це було більше схоже на тривогу, змішану із надією.
Одного вечора, коли діти вже заснули, Ігор вийшов на балкон. Вікторія відчула, що це її шанс. Вона підійшла до дверей і завмерла. Її серце шалено калатало. Що вона могла б сказати? Як розпочати цю розмову?
— Ти чому так довго на балконі? — обережно запитала вона, спробувавши не видати своєї тривоги.
Ігор, навіть не повертаючи голову, відповів:
— Просто думаю. Багато справ останнім часом.
Вікторія мовчала. Її думки були занадто хаотичними, щоб перетворити їх на слова. Вона вирішила почати простіше.
— Ти став таким відстороненим останнім часом. Я відчуваю, що ти більше не зі мною. Що сталося?
Його плечі трохи опустилися, і він нарешті повернувся до неї обличчям. Вона побачила в його очах щось, чого боялася найбільше — відстороненість і невпевненість. Ігор відвів погляд, наче шукаючи правильних слів, але замість цього сказав щось зовсім неочікуване:
— Може, ми обоє змінилися. Я не знаю, що зараз правильно.
Ці слова, здавалися, врізалися у її серце. Вікторія намагалася не показати, як вони її заепили, але це було складно. Вона відчула, як сльози підступають до очей, але взяла себе в руки.
— Чи це означає, що ти більше не хочеш бути зі мною? — запитала вона з тремтінням у голосі.
Ігор мовчав. Ця пауза сказала більше, ніж будь-які слова. Вікторія вже не могла більше стримувати сльози. Вони самі полилися, змиваючи всі залишки надії. Він не відходив від неї, але водночас був таким далеким.
— Я не знаю, Віко, — сказав він нарешті. — Я не знаю, чи зможу продовжувати це життя так, як раніше.
Вона не хотіла чути ці слова. Вона хотіла, щоб він її обійняв і сказав, що все буде добре. Але замість цього він стояв мовчки, вдивлячись у ніч.
— У тебе хтось є? — прямо запитала вона.
Ця фраза зависла у повітрі, наче грім серед ясного неба. Ігор зітхнув, але не заперечив.
— Є хтось інший? — повторила вона вже голосніше, з розпачем у голосі.
Його мовчання було відповіддю. Вікторія раптом відчула, як її тіло заніміло. Все стало зрозуміло. Її світ обвалився за кілька секунд. Вона завжди знала, що це може статися, але не вірила, що це станеться з нею.
— Чому ти просто не сказав? — прошепотіла вона. Її сльози тепер були більш болючими, ніж раніше, бо вона нарешті усвідомила, що це кінець. Її сім’я, її життя — все, заради чого вона боролася, закінчилося.
— Я не хотів тебе ранити, — сказав Ігор, але його слова здавалися порожніми.
Вікторія обернулася, не сказавши більше нічого. Вона знала, що далі говорити немає сенсу. Ця ніч стала точкою неповернення.
Наступні тижні були складними. Вікторія намагалася триматися заради дітей, але відчувала, як її життя втрачає сенс. Ігор більше не ночував вдома, а через місяць подав на розлучення. Вікторія навіть не намагалася його зупинити. Вона розуміла, що їхній шлюб уже не врятувати.
Але найбільше її лякало інше — що робити далі? Як рухатися вперед, коли все, що ти знала і вважала стабільним, раптом розвалилося на шматки? Вона відчувала себе спустошеною. І хоч діти були її підтримкою, вона більше не могла дивитися на них так, як раніше, знаючи, що їхній батько більше не є частиною цієї сім’ї.
Ігор переїхав до іншої жінки. І хоча Вікторія намагалася не зациклюватися на цьому, іноді її думки поверталися до того, що було б, якби вони знайшли спосіб все виправити. Але вона знала, що це вже неможливо.
Проте, одного дня, коли вона сиділа на тій самій лавці біля під’їзду, де розпочався її шлях до нової реальності, вона відчула дещо нове. Це було щось на кшталт полегшення, змішаного з легким страхом. Вона більше не була частиною того старого життя. І хоча попереду ще багато складних моментів, вона зрозуміла одну річ: тепер усе залежить лише від неї.