fbpx
Історії з життя
Кіт сидів під крижаними струменями осіннього дощу. Його тільки сьогодні викинули через непотрібність. Його “людина” одружилася і у них появилася дитина. Ось, на сімейній раді і було вирішено позбутися всіх тварин. Тобто, від двох канарок, старого пса і кота. Канарок просто випустили в вікно. Пса прилаштували до батьків чоловіка. А ось він виявився нікому не потрібним

Тому, чоловік привіз його на інший кінець міста і, вийшовши з машини, залишив тут. Просто під одним з будинків. Він йшов, згорбивши плечі і дивлячись в землю. А коли його кіт жалібно і благально нявкнув, то чоловік спіткнувся і впав би, якби не ліхтарний стовп, за який він схопився руками. Не обертаючись, він сів в машину і поїхав. А кіт залишився сидіти під одним з під’їздів.

Йому було всього два роки. Але він був абсолютно домашнім і навіть уявити собі не міг, що треба кудись йти, щось робити, добувати їжу, ховатися від собак, людей, машин, води, що тече з неба. Він не був голодний. Голод не міг просто достукатися до його голови, шумівшої, як набат.

І страху не було. Не було і образи з розчаруванням. Нічого не було, крім безмірного, нескінченного подиву.
Як? Як таке могло статися? За що? Що він не так зробив? Де не догодив? У чому винен?

Важкі думки перервала дивна вода, що текла звідкись зверху. Вона була мокра і холодна. Кіт зіщулився і посунувся на місце, яке поки не перетворилося в калюжу. Холодні струмочки збігали по ньому, і він здригався.

На даху сидів великий чорний кіт. Поруч з ним, його повсякчасний друг, Ангел.

– Ну, друже, – лагідно запитав Ангел, – ти вибрав собі господарів з людей, яких я тобі показав? Всі вони живуть на останньому поверсі або в своєму будиночку, щоб ти міг виходити на дах або в сад. І ми могли розмовляти, як і всі ці роки. Вибирай вже. Мені набридло хвилюватися за тебе. Я хочу бути впевнений, що ти ситий, в теплі і живий-здоровий.

Але великий чорний кіт не відповідав. Він дивився на маленького кота, що стиснувся у грудочку під крижаними струменями дощу.

– Людці. Які ж скверні, – бурмотів він собі під ніс.

Дощ не падав на чорного кота і його Ангела. Сподіваюся, ви це розумієте, пані та панове.

– Що ти там бурмочеш? – поцікавився Ангел. І, простеживши за котячим поглядом, посерйознішав.

– Я не можу всім допомогти, – звернувся він до свого друга, чорного кота. – Мої сили і можливості не безмежні. Я розумію, що тобі шкода його, але…

Але у мене залишилося всього одне бажання на це життя! Ти повинен зрозуміти, що не можна всіх врятувати. Ти повинен подумати про себе.

– З ним щось станеться? – запитав чорний кіт.

Ангел промовчав і відвернувся.

– Що я питаю, – бурмотів собі під ніс чорний кіт. – Я сам знаю відповідь. Кіт, якого викинули восени перед дощем, не може вижити.

Він бурмотів і бігав по даху, то зупиняючись і присідаючи, то підстрибуючи і зупиняючись, раптово вигнувшись і розпушивши хвіст. Йому треба було зробити вибір. Вибір був досить простий. Або він, або цей маленький котик внизу під крижаними струменями дощу.

Ангел дивився на нього і хмурився. Раптово чорний кіт зупинився і підійшов до нього.

– Я прийняв рішення.

– Не передумаєш, не пошкодуєш? – запитав Ангел.

– Ні, – відповів кіт. – Віддай йому мій вибір.

З потоку людей, що обминали кота, що сидів у калюжі, вибігла дівчина в смішному рожевому плащі. Вона зупинилася прямо перед ним і сплеснула руками.

Потім нахилилася і, піднявши кота, пригорнула до себе. Так, не вимовивши жодного слова, вона знову зникла в людському морі.

Чорний кіт зітхнув і витер скупу котячу сльозу.

– Ти мене засмутив, – сказав Ангел. – Я засмучений і відлітаю. Завтра ввечері зустрінемося на цьому ж самому місці.

І він зник.

Чорний кіт сидів і підставляв обличчя холодним краплях. Спершу більше схожим на поодинокі бризки, потім на дрібненький дощик, чи туман. А потім з неба хлинула злива.

– Ну? І довго ти так збираєшся сидіти? – пролунав голос позаду.

Чорний кіт обернувся. Це був високий, літній чоловік, що жив на верхньому поверсі і вирощував в горщиках на даху всякі рослини.

– Ходімо вже. Нічого мокнути тут під крижаним дощем. Застудишся ще!

Він підхопив кота і пішов в сторону сходів, що ведуть до його квартири.

Ангел посміхався. Він все так же сидів на тому ж самому місці. Він підставив обличчя холодним краплях. Спершу більше схожим на поодинокі бризки, потім на дрібненький дощик, чи туман. А в самому кінці, з неба хлинула злива…

Автор: Oлег Бoндаренко.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page
facebook