Ключ був на тому ж місці що і два роки тому, тому я спокійно відчинила квартиру і увійшла. Перше, що вразило – не було отого великого гарного сімейного фото на стіні. Я ще й здивувалась, чого невістка його зняла. А потім я побачила туфлі, що стояли на полиці взуттєвій. Розмір сорок сьомий, напевне, і вони явно не невістці належали і не онучкам моїм.
Чотири роки тому не стало мого єдиного сина. То була випадковість. така безглузда, така раптова, що ми із невісткою моєю ще довго не могли повірити у те, що відбулось.
З нами такого бути не могло. З нашим Євгеном такого не могло трапитись. З кимось іншим, так, але не з нами. Він зараз повернеться, зараз прийде з роботи і все буде по-старому. Але не було… Вже ніколи не було.
Нам обом було дуже важко. Ми любили його обоє. По-справжньому любили. Врятувало нас те, що невістка була на останньому місці.
Старшій онуці лиш два рочки, а тут ще одне щастячко з’явилось. Ми забігались, закрутились. Якось нам легше стало, не “накрило” повністю, чи як.
Я тоді зі своєї квартири до невістки жити пішла. Вони із сином у домі мамі моєї жили не так далеко від мене, тож ми вирішили тоді що так буде правильно – одну здавати, а вдвох собі із дітками справлятись.
Коли онуки трішки підросли, мене кума з собою до Італії покликала. Вона доглядала літню подружню пару і їй потрібна була напарниця із медицинською освітою. Зарплатня була більш-ніж пристойна, тому я задумалась. Ми тоді із невісткою сіли і все обговорили. Вирішили, що я можу хоча б на пів року поїхати, спробувати. Та й кошти зайвими не будуть, адже двійко діток росте, а невістка не працює. Так я й опинилась в Італії де пропрацювала два останні роки безвиїздно.
А тут на тобі – дідуся нашого не стало. Оскільки кума моя мене до себе на роботу узяла, то виходило, що саме я мушу шукати нове місце, а вона лишилась із бабусею. Я ж не стала щось підшукувати, вирішила, що з мене досить і поїхала додому. Невісточку не попереджала. Набрала повні торби гостинців і приїхала із сюрпризом. Але сюрприз очікував саме мене.
Уявіть моє здивування, коли я зрозуміла, що невістка моя живе не сама. У дім мого сина, у дім моїх батьків, зрештою, вона привела нового чоловіка. А що найприкріше – зі стін зникли усі сімейні фото на яких був мій син. Тобто, ніби й не існувало його. А діти? Діти кличуть того Артема “татком”. Який він їм тато? Мій син їхній батько, не той чоловік що головою торкається стелі.
Я вилетіла звідти прикро вражена і не в силі хоч слово мовити. Уже прийшовши додому і трішки оговтавшись набрала невістку і сказала, що не хочу бачити нікого чужого у своїй квартирі. Поставила їй умову, або він з’їжджає сам, або вони усі разом. Але я такого не потерплю. Крапка.
Невістка в сльози, адже діти малі, іти нікуди. Говорить, що Артем мені сподобається і що покохала вона його саме тому, що він дуже схожий характером на сина мого. А діти “татом” його самі почали кликати, бо дуже він гпрно до них ставиться і виховує їх, але обоє знають, що їхній татусь на небі і їх охороняє.
Навіть, кума мене набрала, каже, що я роблю помилку і замість того, аби в позу ставати, навпаки, повинна до невістки, мов до доньки ставитись і прийняти те, що вона живе далі. Говорить, що через свою принциповість я втрачу єдиних рідних мені людей і залишусь одна.
А я вважаю, що невістка не мала права такого робити. То дім мого сина, чого вона туди привела чужого мужчину? Чого діти його “татом” кличуть. Як вона могла зрадити мого синочка? Виходить, що вона його ніколи не любила. Я не вірю, що можна так швидко забути коханого. Усього чотири роки і три місяці пройшло.
І після цього я до неї, як до доньки ставитись повинна?
27,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
