Анна ступала повільно, важко переставляючи ноги, тягнучи за собою валізу, неначе чужу, непотрібну річ, яка раптом стала її важким хрестом.
– Наступного разу подумай, перш ніж так зі мною розмовляти! – грюкнувши дверима, голосно сказала свекруха.
Сходи були довгі, як і весь день Анни, що розтягнувся на цілі два тижні. А ліфт, німий і нерухомий, ніби глузливо підморгував їй чорними дверима.
Кожна сходинка відбирала останні крихти сил. На передостанньому прольоті валіза, не витримавши, зачепилася колесом за кут сходинки. Анна похитнулася, замахала руками, але втрималась.
– Що ти робиш? – пробурмотіла вона в бік валізи, ніби це вона була винна у всьому.
Ключі в замку довго не слухалися, ніби й вони за цей час про неї забули. Нарешті двері піддалися, і Анна ступила до квартири. У передпокої все було так само, як і багато років: черевики чоловіка, розкидані в «творчому безладі», купка старих газет на тумбі. Дмитро, схоже, залишався вірним своїм звичкам.
– Дмитре? – покликала вона. Їй відповіла тільки порожнеча, і від того ставало трохи легше. Принаймні тиша її не осудить.
На кухні ще витав аромат вчорашнього вечора: коробки від піци, гора немитого посуду, чайник, що мовчав, як і вся оселя. Анна зиркнула на це «багатство», сперлася на стіл і закотила очі.
– Підліток, а не чоловік, – зітхнула вона. І, недовго думаючи, взялась до роботи.
Вода шуміла в умивальнику, тарілки дзенькотіли в такт її думкам. За годину кухня стала більш-менш схожою на щось «домашнє». Анна витерла руки рушником і ледь встигла уявити собі горнятко чаю, аж тут у двері гучно постукали. Цей стукіт вона знала надто добре – владний, нетерплячий. Галина Павлівна.
– Знаю, що ти вдома! – пролунав голос за дверима, сповнений такої впевненості, що заперечувати її хотілося найменше.
Анна підійшла до дверей і відчинила. Свекруха стояла на порозі, ніби й не жінка, а монумент самому «порядку»: пряма постава, суворий погляд, бездоганна зачіска.
– Добридень, – почала Анна, але свекруха вже ковзнула у передпокій.
Галина Павлівна швидко обвела поглядом коридор, провела пальцем по полиці, струсила невидимий пил.
– Усе порохом припало. Як ви тут живете? Зовсім, певно, занехаяла господарство, – її голос звучав гостро.
Анна важко зітхнула. Вона втомилася на сходах, на кухні, у місті, в цьому житті. Все, чого вона хотіла зараз, – це спокою. Але на спокій цього вечора годі було сподіватися.
– Я тільки повернулася, Галино Павлівно, – спробувала пояснити Анна, та голос її звучав якось глухо. – Не встигла ще.
– Не встигла? – підхопила свекруха з такою інтонацією, від якої б і вазони зав’янули. – А коли встигнеш? Завтра? Наступного року? Ти хоч про мого сина думаєш? Про його зручності? Чи відрядження тепер важливіші?
Анна схрестила руки, намагаючись триматися рівно.
– Дмитро – доросла людина, – вимовила вона стримано. – Міг би й сам.
– Сам?! – голос свекрухи злетів угору, мов птах, спійманий у клітку. – Прибирати, готувати? Це не чоловіча справа, Анно! Я свого покійного чоловіка ніколи не ставила до жіночої роботи.
– І що це таке? – свекруха завмерла з пальцем, спрямованим на майже порожню полицю, де одиноко стояв йогурт та пакет кефіру. – Де їжа? Чим ти мого сина годуєш?
– Я була у відрядженні, – нагадала Анна, ледве стримуючи роздратування.
– Знову твої відрядження! – голос Галини Павлівни став вище і тонше. – Ти вічно десь їздиш, а мій бідний хлопчик сидить голодний, як сирота.
Анна заплющила очі й мовчки порахувала до десяти. Ця вправа завжди трохи заспокоювала.
– Діма заробляє більше від мене, – промовила вона нарешті повільно, ніби переконуючи себе саму. – Тож міг би замовити продукти чи сходити до магазину.
– Оце так! – скривилася свекруха, в її очах блиснув холод. – Якщо він стільки заробляє, то навіщо тобі працювати? Сиділа б удома, займалася господарством, як нормальна дружина.
– Галино Павлівно, – почала вона, та її голос затремтів від злості. – Як вам подобається годувати вашого «хлопчика», може, переїдете до нас? У мене вища освіта і десять років стажу, – продовжила вона глухо, – Я не збираюся кидати кар’єру тільки тому, що ваш син супу не може зварити собі.
– Кар’єра! – не дослухала свекруха. – Усі ви нині лише про кар’єру й думаєте! А сім’я? А мій син? Про нього ти думаєш?
Вона, не чекаючи відповіді, метнулася до плити – одним рухом зірвала кришку з каструлі, ніби зібралася знайти там докази всіх гріхів.
– Порожньо! – вигукнула вона обурено. – Навіть супу немає! І пирогів не напекла! Ех, казала я Дімочці: не поспішай одружуватися.
Анна ледь чутно хмикнула.
– Про себе я думаю. про кар’єру? – вона поглянула на свекруху з таким виразом, що та відступила. – Чотири роки я слухаю ваші зауваження, терплю причіпки. Чотири роки намагаюся бути «ідеальною» дружиною, поки ваш дорослий син навіть тарілку за собою не помиє. І це я «тільки про себе»?
Галина Павлівна, не звикла до такого тону, ступила назад, та швидко спробувала взяти гору:
– Як ти смієш так говорити зі мною? – її голос хитнувся, та вона знову намагалася говорити впевнено. – Я ж старша.
– Так, ви старші, – Анна урвала її так різко, що свекруха осіклася. – Тож мали б розуміти, що не можна вриватися в чужий дім без запрошення, вказувати дорослим людям, як їм жити.
Руки Анни тремтіли, але зупинитися вона вже не могла. Все, що накопичувалося роками – образи, жалі і несправедливі слова, – рвалося назовні.
– Я не зобов’язана бути такою, як вам хочеться. Не зобов’язана пекти пироги, якщо не маю на це сил чи часу. І точно не зобов’язана перед вами звітувати.
Тиша, що наповнила кімнату після її слів, була довгою, порушував її тільки шум невимкненого чайника. Галина Павлівна дивилася на Анну, мов на чужу людину.
– Ось як?– прошепотіла свекруха, не знаходячи інших слів.
– Ви приходите, коли заманеться, перевіряєте холодильник, мов наглядач, критикуєте мене, ніби я служниця, котра мусить виконувати всі ваші забаганки?
Галина Павлівна ахнула, приклавши долоню до голови:
– Я ж піклуюся! – вигукнула вона. – Я хочу, щоб у сім’ї мого сина був порядок!
Анна глянула на кухню де ще дві години тому валялися коробки від піци.
– Тож чому ви не дорікаєте Дмитру за безлад? Він що, безрукий? Чи це виключно «жіноча справа» – прибирати, готувати й тримати дім у порядку?
Свекруха аж підскочила.
– У чоловіка інші завдання. Він заробляє.
– Ні, – Анна захитала головою, видихаючи втому. – Я теж заробляю. І немало. Але при цьому саме я ще й маю готувати, прибирати, займатися усіма домашніми справами. В магазин він сходити не може, а винна я?
– Досить! – голос Галины Павлівни здригнувся, а обличчя почервоніло, – Ти геть не розумієш, що означає бути дружиною!
– А ви розумієте, що означає поважати іншу людину? – її голос став різким. – Це не ваш дім, це наш. І тут діють наші правила. Хочете в гості? Дзвоніть заздалегідь. Хочете перевірити холодильник? Будь ласка, у себе вдома. А тут ви – гість. І якщо не навчитеся поважати наш простір, то зустрічатися з сином будете у своїй квартирі.
Свекруха застигла. Тоді різко вхопила сумку й сказала крізь зуби:
– Ну що ж, усе ясно. Зараз піду. Але Діма дізнається, як ти зі мною розмовляла!
– Хай дізнається, – спокійно мовила Анна. – Це нічого не змінить.
Коли за Галиною Павлівною зачинилися двері, Анна ще довго стояла нерухомо, відчуваючи, як тремтять у неї руки. Але вперше за чотири роки вона не почувалася ображеною. Навпаки, відчула приємну цілісність та впевненість.
За годину зателефонував Дмитро:
– Що ти там наробила? Мама вся в сльозах!
– Знаєш, – урвала його Анна з несподіваним спокоєм у голосі, – нам треба серйозно поговорити.
– Про що? Про те, що ти вигнала мою матір?
– Ні. Про те, як ми житимемо далі. Бо так, як тепер, – більше не буде.
Анна стояла біля вікна, дивлячись на краплі дощу, що сміливо змивали пил із карнизів, лишаючи мокрі, але чисті потьоки. Вона всміхнулася цій метафорі: природа сама очищала світ, де люди роками накопичували хаос.
Вона помітила, що тримає чашку чаю надто міцно, ніби шукала у ній ту підтримку, якої так довго була позбавлена.
Коли вхідний дзвінок пролунав удруге, Анна ледь здригнулася. Дмитро прийшов раніше, ніж обіцяв. Він зайшов на кухню швидко, без звичних зупинок у коридорі. На його обличчі читалося щось, схоже на рішучість чи навіть спокій.
– Нам треба поговорити, – повторив він.
Її плечі напружилися, вона внутрішньо готувалася захищатися.
– Мама все розповіла, – мовив він тихіше. – Але знаєш, що я їй відповів? Сказав, що так не можна.
Анна застигла, не вірячи. Чотири роки подружнього життя – і постійне мовчання, замість підтримки.
– Ти сказав? – видихнула вона, не вірячи .
Діма ступив ближче й узяв її за руки.
– Сказав. І вперше, напевно, за весь цей час. Я зрозумів, що це стосується не лише тебе, а й мене. Вона втручається в наш дім, наші стосунки. Я більше не можу.
Анна мовчала, не знаючи, як реагувати. Сльози наверталися на очі від полегкості й водночас від утоми. Вона поглянула на чоловіка, відчуваючи, що ще не кінець, але вже початок чогось нового.
– Я не хотіла бути сильною, – прошепотіла вона. – Просто комусь треба було цим займатися.
Діма потиснув її руки міцніше.
– Більше не потрібно, – сказав він.
Наступного ранку Діма розмовляв із матір’ю телефоном. Анна з кімнати чула, як упевнено й рівно він пояснює, що так поводитися не можна:
– Мамо, ти не можеш приходити без попередження. Це неповага. І годі перевіряти наш холодильник – не твоя це справа.
Анна чула, як голос Галини Павлівни злітав на високі тони, та Діма не відступав:
– Це не вона сказала, це я вирішив. Якщо хочеш нас бачити – дзвони заздалегідь.
Анна усміхнулася, заплющивши очі. Вперше за довгий час їй здавалося, ніби дощ змив давню пилюку образ, і з-за хмар виглянуло сонце.
Свекруха, немов ображена дитина, спершу влаштувала собі «обітницю мовчання». Та з часом телефонні дзвінки відновилися, але вже з проханнями:
– Можна я прийду? Пирога вам спекла.
І Анна вже не почувалася чужою у власній оселі. Ніхто не перевіряв, чи чисті полички, не підраховував, скільки котлет у холодильнику.
У їхньому домі тиша заграла іншими барвами: теплими, м’якими. Діма став усвідомлювати, що домашні справи – не «жіноча робота», а спільна турбота.
Зрештою вони всі зрозуміли, що любов і взаємна повага народжуються не в покорі, а в готовності слухати й чути одне одного. І для цього іноді варто сказати рішуче «ні» – навіть найближчим людям, якщо ті порушують твої кордони. Це не забаганка, а справжній прояв турботи про себе і про власну сім’ю.
Головна картинка ілюстративна.
