Минулого літа у маршрутці до столиці я познайомилася з молодою сусідкою. Вона видалася мені надто сумною і пригніченою. Дорога до Києва неблизька, тож моя попутниця слово за слово – і вилила душу.
– Я працюю в банку, – розповідала Марія. – І коли два роки тому видавала черговий кредит, закохалася з першого погляду. Він зайшов у наш кабінет і чомусь відразу попрямував до мене. Помітивши, як я знітилась, запропонував зустрітися. Я мимоволі побачила, що на його правій руці виблискує обручка, але мені було все одно. Ті наші таємні побачення тривали рік. Він не водив мене в ресторани, не знайомив з друзями, все казав: “Ще не час”. Новий рік святкувала з подругами, на Різдво і Пасху їздила до батьків. Ми зустрічалися у моїй квартирі, і мене біcило, як він, крадькома поглядаючи на годинник, швиденько одягався і недбало кидав:
– Кицюню, в мене ще нарада…
Я, звісно, розуміла, що ніякої наради нема – це він поспішає вчасно повернутися додому, і, як дуpочка, мовчки кивала. Я не розуміла, чому він йде до дружини, бо не раз казав, що її не любить, що вона його не розуміє і т.п. Щоразу, як він приходив з квітами, вечерею з ресторану, з подарунками, я мліла. І… чекала, коли ж він покине жінку. Та спочатку в нього захвоpіла дочка, потім були проблеми на роботі, потім проблеми в жінки… А тоді я не витримала і… крутила pомани. Думала, буде легше, та мене мyчила совість, що ззаджую одруженому чоловіку! І одного разу я йому відрубала:
– Або розлучаєшся, або йди.
Я домоглася свого. Коли він показав свідоцтво про розлучення, була найщасливішою на світі! Ми нарешті одружилися. У медовий місяць поїхали в Туреччину. Але наше щастя затьмарила дзвінком його колишня: сказала, що захвозіла дочка, і допитувалася, коли він приїде, бо потрібні гроші на санаторій. Через це у нас щодня були сварки, я не розуміла, чому він стає на задні лапки перед тією. Він спочатку відмовчувався, а потім різко кинув:
– А ти не знала, що в мене дитина? Якщо я покинув жінку, то Іринку – ніколи. Запам’ятай це собі!
Додому поверталася пригнічена, та впевнена: наше кохання поборе усі негаразди. Але… Почалися звичайні будні. Чоловік приїхав з роботи і сказав, щоб накривала на стіл. А я наївно запитала:
– Хіба ти не привіз чогось з ресторану?
– Я звик до домашньої їжі, – з притиском відповів.
Звечора я забула попрасувати сорочку, а вранці не встигла. Як він тоді розгнівався! Він вимагав сніданки, вечері, спокою і тиші. Я ніби жила зовсім з іншою людиною! Не соромлячись мене, дзвонив до своєї доці, до колишньої, і я не мала права хоч словом обмовитися, що мені це не подобається. Ми стали віддалятися. А через трохи часу помітила, що чоловік довше затримується на роботі, менше уваги приділяє мені. Я влаштовувала сцени ревнощів, плакала. Як стpаждала! І лише тоді згадала його колишню жінку, уявила, що вона пережила… Наше сімейне життя тривало всього півроку, як чоловік мене ошелешив:
– Подаю на розлучення. В мене буде дитина.
Я сиділа, як в заціпенінні, і лише змогла запитати:
– Від твоєї кoханки?
– Від моєї жінки.
Для мене це було шoком. Його кoханкою стала колишня дружина! Ото мене Бог покарав! Тепер не хочу і близько бачити біля себе одружених з їхніми дітьми, жінками і проблемами…
* * *
І от недавно, на одному весіллі, я побачила Марію – щасливу і життєрадісну, в якій важко було впізнати ту пригнічену пасажирку. Привітавшись, вона представила свого супутника:
– Знайомся, це Олег, мій чоловік.
І на вушко мені шепнула: “Слава Богу, не був жонатий”.
Автор – Олена ПАВЛЮК.
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
