Мене звати Оксана, мені 29 років. У мене є чоловік – Андрій, і наш маленький син, Іванко, якому нещодавно виповнилося три роки. Наше життя загалом стабільне, навіть спокійне. Андрій – чудовий партнер і тато, і я це безмежно ціную. Він завжди поруч: допомагає з дитиною, бере на себе половину хатніх обов’язків, підтримує мене у всьому. Іноді навіть більше, ніж я очікую, враховуючи його графік роботи – шість днів на тиждень із одним вихідним.
Здавалося б, чого ще бажати? Але за цією картинкою ідеального партнера ховається те, що я боюся озвучити навіть собі. Мій чоловік – людина без амбіцій. І ця думка, як би важко це не було визнавати, роз’їдає мене зсередини.
Ми живемо у зйомній квартирі вже п’ять років. Щомісячна плата забирає значну частину нашого доходу, але іншого вибору немає. Ми завжди комусь винні. Машина, яку Андрій купив ще до нашого знайомства, старіє з кожним роком. Він каже, що потрібно її замінити, але завжди знаходиться щось важливіше: дитина, рахунки, необхідні витрати.
Розмови про власне житло викликають у нас змішані емоції. Я мрію про свій куточок, де б Іванко міг безпечно бігати, а ми не боялися, що господарі піднімуть оренду. Андрій мріє про це теж, але тільки мріє. У реальності ми навіть не робимо спроб досягти цієї мети.
Андрій працює на стабільній, але середньооплачуваній роботі. Я бачу, що йому вона не приносить задоволення, але він її не змінює. Коли я питаю, чому б не спробувати щось нове, він лише знизує плечима: «Я ж не молодий уже, хто мене візьме?».
Розуміючи це, я почала замислюватися. Чому мене дратує його бездіяльність? Чому я не можу прийняти це як частину нашого життя? Відповідь була не надто приємною: його інертність віддзеркалює мою власну.
Я працюю лише кілька годин на тиждень. Моя кар’єра зупинилася, коли народився Іванко. Увесь свій час я віддаю сім’ї. І хоча Андрій ніколи не вимагав від мене жертвувати власним розвитком, я зробила це добровільно. Але тепер, коли я дивлюся на себе в дзеркало, я бачу втому і розчарування. Розчарування у собі.
Одного вечора, коли Іванко вже спав, ми сиділи на кухні. Я наважилася почати розмову:
– Андрію, а ти задоволений тим, як ми живемо?
Він подивився на мене здивовано:
– Чому питаєш? У нас усе нормально. У нас є сім’я, ми здорові, хіба це не головне?
Я хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Що я можу сказати? Що мені хочеться більшого? Що я боюся застрягнути в цьому «нормально» на все життя?
Врешті я лише пробурмотіла:
– Просто думала, чи могли б ми жити краще.
Андрій лише посміхнувся:
– Оксано, ми й так живемо непогано. Треба просто цінувати те, що є.
Ці слова зачепили мене. Можливо, він має рацію. Але як навчитися цінувати те, що є, коли тебе постійно переслідує страх, що нічого не зміниться?
Наступного дня я вирішила поговорити з подругою. Вона старша за мене, її діти вже підлітки. Вона вислухала мене уважно, а потім сказала:
– Оксано, ти занадто зациклена на тому, чого немає. А ти подумала про те, що ти можеш зробити, щоб змінити ситуацію?
Ці слова змусили мене задуматися. Я завжди чекала, що Андрій стане ініціатором змін. Але, можливо, саме я повинна зробити перший крок?
Того ж вечора я сіла за стіл і почала писати. Я склала список того, що нас обмежує: борги, низькі доходи, відсутність перспектив. Потім я написала, що можемо зробити: знайти підробіток, почати відкладати хоча б мінімум, шукати можливості для навчання.
Коли Андрій прийшов з роботи, я показала йому цей список.
– Дивися, це не критика. Я просто хочу, щоб ми щось змінили. Я хочу, щоб ми разом думали про наше майбутнє.
Він подивився на мене уважно, а потім кивнув:
– Оксано, я знаю, що ти права. Я хочу, щоб ти була щасливою. Іванко теж. Давай спробуємо.
Ми почали з малого. Взяли під контроль витрати, намагалися уникати необдуманих покупок. Я почала шукати можливості для підробітку онлайн, поки Іванко спить. Андрій записався на курси підвищення кваліфікації, хоча й казав, що це не для нього.
Ці зміни були маленькими, але я відчула, що ми рухаємося. І вперше за довгий час я відчула надію.
Зараз, коли я дивлюся на Андрія, я бачу не просто чоловіка без амбіцій. Я бачу людину, яка, можливо, боялася змін, але готова їх прийняти заради нашої сім’ї.
І я питаю себе: чому нам так важко приймати те, що маємо? Чому ми завжди хочемо більшого? І чи є у цьому щось погане?
Можливо, відповіді на ці питання немає. Але я знаю одне: якщо ми готові рухатися разом, ми обов’язково знайдемо шлях до щастя.
