41-річний Татул Оганян, етнічний вірменин, який все свідоме життя прожив в селі Безуглівка, що на Чернігівщині. Саме трасою попри його село їхала безперестанку російська техніка. І ось один танк заглох, а екіпаж не евакуювали і ті здалися в полон місцевим тероборонівцям.
“Вони погодилися здатися за умови, якщо ми не будемо їх чіпати і якщо ми їх нагодуємо. Я коли попитав: “Що ви хочете?”, вони сказали, що два дні нічого не їли і, якщо можна, то хоча б на трьох два бутерброди. Виходить, що три бойові одиниці – екіпаж танку, здався цивільній особі в полон”, – розповідає Татул.
Ось цей танк чоловіки й використовували в обороні села, бо окупанти самі ж наводили на ціль, а вже українці натискали на «пуск». 12 березня біля села Татул з побратимами зупинив ворожу колону.
“Єдине, можу сказати, чого не відчували. Не відчували страху. Тому що ми знали, що ми робимо, заради чого і заради кого це ми робимо. Ми просто для себе вирішили, що за будь-яку ціну потрібно зупинити цю колону. Все. Ні більше, ні менше. Єдине, що хвилювався, бо на центральній цій вулиці живе моя сім’я, я за них тоді хвилювався. Я думав, що якщо ми зараз їх не зупинимо, вони завдадуть шкоди моїй родині, моєму будинку – це була найбільша мотивація”, – пригадує чоловік.
Хлопцям прийшлося відступати і Татул прикривав відхід, невдало з’їхав на узбіччя і підірвався на протитанковій міні. Чоловік надав собі першу медичну допомогу і подзвонив товаришам, які й відвезли його в лікарню.
“Вціліти після такого вибуху – це 0,01%, що можна залишитися живим після такого. Після таких подій у житті завжди приходить переосмислення. Я зрозумів, що, мабуть, я ще потрібен на цьому світі – своїй дружині, дітям, родині, Батьківщині. Мабуть, ще не все я зробив, що міг зробити”, – каже він.
Дружина каже, що почула вибух і одразу ж відчула недобре та почала йому дзвонити.
«Коли я йому подзвонила, він сказав: “Не переживай”. Він мене завжди називає “Ареф” – це перекладається як сонце. “Не переживай, все добре”. Коли він після наркозу подзвонив і сказав: “Давидівна, ми з тобою ще потанцюємо». Я тоді зрозуміла, що вже не потанцюємо”, – розповідає Аревік Оганян.
Татул заборонив родині відвідувати його в лікарні – не хотів, щоб бачили його таким.
“Я знав, що мій тато сильний, і він повернеться. Я вперше побачив, коли батько приїхав, і його ноги були простирадлом накриті. І я батька обійняв. Я не засмучувався, я був радий, що мій тато живий”, – каже син Татула Артем Оганян.
Родина підтримувала чоловіка і дуже мудру річ сказала його дружина: “Якщо він захищає країну, де я живу, куди мені виїжджати? Значить, я буду захищати дім, куди він буде повертатися, виходити з дому чистим, нагодованим, і в нього буде ще більший стимул захищати той дім, те село, те місто і загалом Україну”.
“Якби не сім’я, не знаю, де б я зараз був би, що б зі мною трапилося, як би я виліз із тієї машини без ніг, як би я перев’язував собі ноги, як би я сам себе рятував. Вони – це сенс мого життя”, – каже чоловік, що саме родина допомогла йому реабілітуватися.
Після перемоги Татул хоче потанцювати з дружиною.
За матеріалами Суспільного.
Фото: скрін.
09/22/2022
