Ми ніколи б не подумали, що Ярослав і Вікторія мають якісь сімейні негаразди, адже діти є, спільне майно, а тут чоловікові молодість в носі засвербіла і пішов з дому.
Звичайно, що я стала на бік Вікторії, а далі й сама задумалася над тим. А чи не вчинить мій чоловік так само?
– Не повірю, що ти нічого не знав, що Ярослав задумав, – допитувалася я в чоловіка.
– Не знав, – каже він.
– І навіть натяку не було, ніколи не говорив з кимось по телефону, не хвалився вам?
– Ні, не було, – й далі за своє чоловік.
Звичайно, що я в таке не вірю. Чоловіки ще можуть більше говорити про особисті справи, ніж ми, я в колективі працюю, то там чоловіки там метуть язиком, що ми, дівчата, всі новини дізнаємося, що там на «верху».
А цей не знає і не бачив.
Але я не відставала і чи не кожного дня була між нами така розмова і нарешті мій Василь не витримав і сказав:
– Я ніколи від тебе не піду, заспокойся нарешті.
– А чому?, – я була й задоволена почутим, але хотіла почути запевнення в коханні, почути про вдячність за все, що робила в нашому шлюбі, про піклування і любов.
Але далі почула про … квіти.
– Ти знаєш, як зараз на нову жінку треба витратитися? Ти бачила в яку ціну квіти? Я тобі як на день народження купую, то пів моєї зарплати. А ті жінки хочуть цілі снопи квітів. От Ярославова сказала, що любить лише червоні троянди на довгій ніжці. То вони стільки коштують, що я не знаю, як потім він ще думає її забезпечувати, а вона таке хоче чи не щотижня. Навіщо так тратитися, коли мені й так непогано?
– Тратитися?, – мій голос задзвенів.
– Аякже. Ти пам’ятаєш, як ми зустрічалися? Я тобі ромашок в полі нарвав, в кафе раз в місяць повів і ти вже була моя. А тут і по ресторанах дорогих води, подарунки дорогі даруй і не знати чи ще щось вийде, бо то на словах вона біла і пухнаста та хазяйка, та любляча, а потім все як полізе на гору. Мені того треба?
– Але ж жінка хоче уваги!
– Та я не проти, але якщо це все в сім’ї залишиться. От я тобі купив кавоварку, бо ти любиш каву. Але я теж нею користуюся, тому я не пожалів грошей і купив дорогу, мені було не шкода грошей. А якби я комусь купував там парфуми та ще й за такі шалені гроші. То хіба б я ними користувався?
І він отак мене просвічував, що витратити треба не одну тисячу гривень тільки за шанс кілька разів зустрітися, а ти навіть не знаєш, яка людина виявиться. Бо це ж як в тих телефонах автоматах – час скінчився і плати гроші аби розмову продовжити, а то ж лише розмова. А як виявиться, що людина ще й не всю правду казала, а гроші ж уже пішли.
Наче я заспокоїв чоловік, але хіба таке хоче жінка чути? Я хотіла почути, що кращої за мене нема у світі, а виходить, що я найдешевше йому обходжуся? Як мені тепер бути? Що порадите?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
