Характер у мене не ніжний, а доволі командирський, у мене все має бути по-моєму і без ніяких обмовок.
Я так дітей ростила і чоловіка так тримала. Мирону було легше зі мною погодитися, ніж перечитися і він так і робив, мовчки мене вислуховував і робив так, як мені треба.
При тому всі вважали, що він у мене підкаблучник, але що тут поганого, коли чоловік не стає з жінкою до сварки, а довіряє її рішенню? Тим більше, що я ще ніколи не помилялася.
Сказала, щоб донька йшла на бухгалтерку і що? Мало сліз Галя пролила, але я наполягла і тепер і роботу має хорошу, зарплату прекрасну, чоловіка собі на роботі знайшла і живуть щасливо. То чим я не права?
Аж тут бачу, що дуже вже став Мирон телефон пильнувати, вхопить його, коли телефонують і вже шепочеться, а я вже й жіночий голос чую.
Ну от і все, докомандувалася…
– Бери, Мироне цю сорочку…
– Бери, Мироне ці парфуми…
– Бери, Мироне, цей костюм…
Отак зробила з нього цукерочку, обгортку з якої хоче розгортати інша!
Не для того я стільки років чоловіка під себе підлаштовувала, щоб комусь віддати!
Почала я Миронові смачненьке, його улюблене готувати. Голос знизила, любенько усміхаюся, до перукарні збігала, халат свій у квіточки викинула і купила інший, багряний, вже не командирка, а королева.
І я отак стараюся та стараюся, але все одно він з телефоном бігає.
А мене ж, самі розумієте, вже хапає, бо я не звикла бути такою милою, я звикла все питати прямо і чути пряму відповідь. Просто я зараз не хочу почути:
– Я тебе кидаю, бо у мене інша.
А тут ще всі навколо масла в вогонь підливають, мовляв, дуже вже ти, Тамаро, якась тиха стала.
– Ні лементу на сходовій, ні біля під’їду, сусідко, ти чи не прихворіла?
– Ти бачила, що сусіди до одинадцятої голосно музику слухали? Я все чекала, коли ти прийдеш, ти де була?
– На твої квіти сусід собаку вигулює, а ти нічого не скажеш, – питає ще одна.
Та я б їм сказала, та де ж я це все бачу чи чую, коли мені зовсім інше на голові. Але де я попущу сусідові з собакою?
І так знаєте, його перестріла і так висловилася, наче переді мною, не цей субчик з отим тремтячим на ніжках, а любка мого чоловіка. аж на душі легше стало, а потім вже я взялася до чоловіка.
– А що це ти, Мироне, та з телефоном бігаєш? Ти б мені це міг пояснити?
– Та я нічого. Тут сюрприз тобі готую…
– Сюрприз кажеш, та я вже знаєш, кілька тижнів вся в передчутті твого сюрпризу, тому кажи вже. Поки я ще добра.
– Томочко, ось подивися, – і він урочисто простягає мені телефон, – Ось це я шукав стільки часу і просто закохався.
В мене руки трясуться, в очах все розпливається, в вухах бухкає, все розплилося перед очима. А далі… замість усмішки і очей я побачила … будиночок! Такий, про який мріяла все життя! затишна веранда, білі вікна і гойдалка під високим деревом!
– Якщо подобається, то я вже телефоную і будемо купувати. Згодна?
– Мирончику, звичайно, що я згодна! Як же я тебе люблю, ти мій рідний!, – кинулася я обіймати чоловіка, а він аж розгубився від моїх ніжностей, бо я так ніколи не роблю! Тим більше в білий день!
Він думає, що то через дачу… Та Бог із нею, я через те, що мій чоловік біля мене, що діти будуть онуків до нас привозити, кота заведемо і собаку, а ще я буду на все горло шпаків з черешень ганяти. Заживемоооо…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
