fbpx

Коли чоловік сказав що йде від мене до іншої. я й не повірила одразу. бо в нас усе було добре і прожили ми разом 25 років. та в свої 45 він раптом захотів щось собі довести і почав життя з нуля, та хоч мені квартиру залишив. я за те була вдячна. Минуло чотири роки і він знову стояв на моєму порозі

Коли чоловік сказав що йде від мене до іншої. я й не повірила одразу. бо в нас усе було добре і прожили ми разом 25 років. та в свої 45 він раптом захотів щось собі довести і почав життя з нуля, та хоч мені квартиру залишив. я за те була вдячна. Минуло чотири роки і він знову стояв на моєму порозі.

Для свого чоловіка я усе життя була “сонцем” і не інакше. Жили ми душа в душу і з-пів слова одне одного розуміли і відчували. Я була впевнена в своєму Романові, вірила йому і довіряла навіть більше, ніж собі.

У нас вже діти були студентами, коли він прийшов і сказав з порогу, що має іншу і йде. Я сприйняла те за жарт, бо то мій Ромка, моя половинка. моє життя. Ну, яка інша? Сміх.

Та Рома був серйозним і вже за годину зачинив за собою двері. У нове життя він узяв тільки кілька речей своїх. а все, що ми разом нажили залишив мені:

— Я ніби не живу. Ніби хто за мене все розписав, а я слідую його сценарію. Маринка ж з іншого світу, ніби. Я раптом помолодшав, став щасливим поруч неї. У нас буде дівчинка. Я нарешті щасливий.

Пізніше я вже дізналась. що мій  спокійний і виважений Роман придбав дорогий мотоцикл і ганяє містом. Бачила у нього на сторінці відео де він стрибає з парашутом і фото з-під Ейфелевої вежі. Друзі переповідали, що він відкрив власну справу і нині досить непогано заробляє.

Я часто запитувала себе, чому він не міг от так жити зі мною, але відповіді не знаходила. З фото на мене дивився мій Ромка, але життя він жив якесь не своє – чуже.

Схоже, і він те відчув, бо за чотири роки він прийшов і постукав у двері нашої квартири. Стояв із букетом жовтих троянд і ні слова не казав. я й так все розуміла. Прийняла, простила.

Та якщо мій Ромка все зрозумів і залишив у минулому, то його друга дружина Марина це не приймає. Прийшла до мене два дні тому і якби ж сцену влаштувала – плаче:

— Виженіть його, нащо вам чужий чоловік? Він одружений, має дитину малу. Як ви можете у доньки забирати тата? Вона ж не може зрозуміти де її “тата” дівся. Невже ви гордості не маєте, невже не має в вас совісті? Ви ж зробили нещасними одразу двох людей, як житимете далі?

Я не мала, що їй на ті слова відповісти, бо вона була права. Якщо розсудити, то через мене вона втратила сім’ю, чоловіка, а її донька – тата.

Мої діти лиш посміялись і сказали, аби я не зважала.

— Мам, тату було 45, ти ж знаєш, що у чоловіків таке буває у його віці. Та він все зрозумів повернуся, тобі мудрості вистачило все пробачити. Живи і радій.

Та не виходить у мене радіти і тішитись, все перед очі обличчя тієї Маринки і її доньки, яка просить повернути тата.

Скажіть, я погана людина? Я повинна відпустити свого чоловіка? Наш потяг пішов?

You cannot copy content of this page