Це був мій другий шлюб, тому я старалася з Богданом не робити тих помилок, що були з Андрієм, моєю шкільною любов’ю.
Ми одружилися з Андрієм на першому курсі училища, були такі запальні, що кожна дрібничка викликала ураган емоцій і слів. Ніхто не хотів поступатися, щедро ділилися з друзями сімейними перипетіями і ще більше спалахували, коли сказане друзям доходило до нас в такій викривленій формі, що тут точно був винен хтось із нас, але точно не «я».
Пожили ми отак пів року і розбіглися, а батьки мої зітхнули з полегкістю.
З Богданом все було наче по-новому, бо заміж за нього я вийшла в двадцять сім років, батьки мене вже й спішили, бо ж роки підпирали. Та й любила я його, а він мене, принаймні так було на початку.
А якось через рік нашого шлюбу виявилося, що Богдан має іншу.
– Це все не серйозно, – благав він мене, тримався за мої ноги і молив прощення, – Я люблю лише тебе, а це просто помилка.
На словах я пробачила, бо уявила, як кажу батькам, що й другий шлюб пішов коту під хвіст, а вони як почнуть голосити:
– Та коли ти вже нарешті візьмешся за голову, та не для того ми тебе ростили аби ти отак бігала від РАЦСу до суду!
Отож, я пробачила на словах, але нічого не забула. Кожного дня була думка – чи знову має він когось, чому затримався, чи точно він мене любить, що зробити аби я була найкраща для нього чи це марно?
В той період, що я тільки не робила зі своїм волоссям і зовнішністю – нарощувала, завивала, мілірувала, збільшувала… Чоловік радо давав мені гроші, наче відкупався від мене ними, лиш би я не згадувала той випадок.
Але… Щоб ти не робила з собою, але як нема до людини довіри, то й нема тієї легкості, яка потрібна стосункам, немає щирої усмішки, переживання, турботи. Не хочеться просто підійти і поцілувати чоловіка, бо він смішно нахмурив брови, чи принести йому бутерброд перед телевізор, хоч до цього бурчала, що всюди крихти, але він так мило вболіває за свою команду і вже давно не їв… Не хочеться приходити з роботи і щось йому готувати смачне і те, що він любить. Живеш просто як з сусідом, щось зранку буркнула, висловилася за підняте сидіння, не закручену зубну пасту і довге сидіння в ванній. Привід бурчати був завжди.
Богдан теж розумів, щ так далі не може, але не робив ніяких кроків, бо ж він наче має переді мною зобов’язання і як ще раз мене підведе, то вже його совість не витримає.
І отак ми просусідили п’ять років і нарешті я почула заповітні слова від нього:
– Лідо, у мене нікого нема, я тобі зуб даю, але так жити далі я просто не можу. Давай ми це закінчимо і будемо щасливі хоч самі по собі!
– Нарешті!, – вимовила я, – Добре, що ти це сказав, бо я не наважувалася через батьків, бо якби вони дізналися, що ініціаторкою була я, то точно не забули б мені!
Ми вперше за ці роки щиро обійнялися! Вперше! Якийсь такий був чудовий вечір нашого розставання, що я до цих пір це згадую з посмішкою: і поїли смачно, бо разом готували, подивилися якесь кіно і розійшлися спати.
І я і він знайшли собі нову пару і я щаслива, у мене росте маленька донечка, чоловік мене любить і я щаслива: бігаю навколо них, моїх любих і не розумію, як я жил без них. А могла б їх ніколи не мати в своєму життю через якісь упередження!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
