Коли чоловік зателефонував і повідомив, що вирішив здавати нашу квартиру в оренду, а сам переїде жити до мами, я нічого не запідозрила. Я навіть рада була такому рішенню. Зрештою, то зайві кілька тисяч, а саме заради того, аби заробити гроші я була на заробітках. Три роки я ні про що не здогадувалась, аж поки не вирішила приїхати несподівано на свята додому.
Три роки я була своєму чоловіку і за няньку і за маму рідну. Годувала з ложечки, доглядала так, як не гляділа ніколи дітей. Та що там, я порошинки із нього здувала. Шукала найкращих спеціалістів, не дозволяла йому духом падати і все заради того, аби він виборсався і став на ноги.
Уже коли Валерію стало легше, я відвезла дітей до матері і подалась на заробітки. Іншого виходу не було, адже потрібно було ще досить багато коштів аби він повністю одужав. Мені була важко залишати доньок, та і вони, і я йшли на те тільки заради того, аби наш тато знову зміг бігати і бути здоровим.
Коли за рік мій чоловік зателефонував і повідомив, що вирішив здати нашу квартиру в оренду, а сам до матері переїде, я погодилась, адже це зайва копійка. Хоч із свекрухою моєю чоловік мав завжди натягнути стосунки, мене тішило, що заради спільного блага і того, аби я швидше повернулась, чоловік пішов на той крок.
Усю правду я дізналась лиш в минулому місяці, коли вирішила не сидіти на Паску за кордоном, а скористатись міні відпусткою і провести три дні з сім’єю.
Поїхала я спершу до мами, забрала дівчат, придбала великий торт, узяли ми піцу і рушили у дім свекрухи моєї робити татку сюрприз. Треба було бачити очі Єлизавети Романівни коли та нас на порозі побачила. Я такої розгубленості в очах людей ще ніколи не бачила.
Вона ніби як і раділа тому, що ми прийшли, щось питала в мене, чого то я приїхала і чому не попередила, а сама все поривалась узяти телефон і щось комусь написати. Коли ж хтось у двері подзвонив, тій аж зле стало.
— Розбирайся сам. – кинула свекруха сину і як була в домашньому халаті, так і вийшла з квартири.
Чоловік же мій зайшов, та не сам. Уявіть моє здивування коли я побачила у нього в руках переносну люльку у яких малюків переносять, а поруч білявку струнку.
— А ти тут що робиш? – тільки і зміг він вимовити розгублено.
Потім була неприємна сцена. Виявилось, що мій чоловік одужав настільки, що вже має донечку. Він не збирався вибачатись, навпаки – доводив, що то моя вина в тому, що трапилось із нашою родиною.
— Я чоловік, розумієш? А ти так мене опікала. Та я перед тобою усім життям своїм винен буду. Розумієш? Якби ти не забувала так про себе, не робила так багато. А так я відчуваю себе завжди винним, зобов’язаним тобі. Я так не можу.
З тією Катеринкою мій чоловік уже другий рік разом. Вони винаймають окрему квартиру і можливо я б і не дізналась нічого, та ж прийшла з сюрпризом саме тоді, як вони до свекрухи моєї на гостину завітали.
Свекруха повернулась і теж співала мені про хороше до мене ставлення, і про те, що вона не могла відкрити секрет сина, адже не могла втручатись у наші стосунки. Онучку бавити могла, передачі отримувати і перекази, говорити мені що снідала із сином, що вечеряла, а от правду розповісти не змогла.
Найприкріше, що навіть мама рідна каже мені, що в усьому що сталось є й моя вина і велика. Мовляв, не можна так сліпо вірити людям, не можна було довіряти аж наскільки.
Але скажіть мені, для чого тоді сім’я? Невже я могла якось інакше вчинити? Невже я й справді винна в тому, що сталось?
Головна картинка ілюстративна.
