Не по-людськи якось це все виходить, ой не по-людськи… Як то так не хотіти нас лишити в спокої? Аж ні, причепилася, мов п’явка… А син мій молодший за неї на п’ять років, дитина така добра, а та й скористалася…
Маю двох синів, як соколів, Дмитра та Мирона, дуже їх любила і душі не чула. Була певна, що матимуть вони добру долю, бо я ж їх нічого поганого не вчила.
Але ж ні, таки примудрився Дмитро свою жінку з дітьми покинути та на чужині зостався з іншою.
Я не дуже любила Оксану, бо вона й не давалася любити. Завжди якась холодна, без усмішки, ввічливо кивне і ні обійме, ні приголубить… Щось спитає кілька слів. Так само й розкаже кілька слів – вже й по розмові, далі хоч бери й мовчи.
Порадилася вона з Дмитром, що той поїде на заробітки. А вона буде вдома з дітьми, моїми любими онуками Софійкою і Марічкою, одній шість, а іншій три роки. Вона ніде не працює, а доглядає за дітьми, бо й сам Дмитро казав. Що діти ще мами хочуть, а грошей він на всіх заробить.
А тут вже й прикро стало, бо діти підростають, гроші, мов в пісок, все мало і мало, от і вирішив, що треба їхати за кордон і там заробить більше.
Поїхав він, не було десь рік і вже казав, що от-от приїде, а далі й знову лишався, бо робота попадалася хороша і грошовита.
Оксана чекала і вкладала гроші в квартиру, вже й виплатила всю і почала робити ремонт. І тут до мого молодшого Мирона вчепилася:
– Поможи, бо ти краще знаєш, що купувати, щоб і якісне і не за всі гроші, бо ти ж ремонти людям робиш.
От Мирон і почав їй допомагати потроху. Там пошпаклює, там плитку поставить, там двері зробить… Вже так пішло, що перейшла Оксана з дітьми жити в місто, а Мирон в неї живе та ходить на роботу.
Що тут такого, думала я собі, працює хлопець і не тратить гроші на оренду житла, та й Оксані добре, бо ж самій жити, то ж оскомно.
Наче все добре на вигляд, але насправді, все було геть не так.
Коли Дмитро й після третього року не приїхав додому, то вже Оксана не витримала і все йому розказала:
– Зізнавайся, не тримай мене тут за бозна-що! Чого ти додому не їдеш? Вже все готово – квартира, ремонт, ми тут?
Тоді він і зізнався, що не хоче їхати, бо там йому добре з усім і має жінку, яка йому любіша за Оксану.
Вона так взлилася, що не хотіла нікого з нас бачити, через такі Дмитрові слова, навіть, Мирона.
Сказала аби йшов туди, куди брат його і закрила перед ним двері. Краще б він пішов був. Для мене краще…
Але ж ні – сів собі на коврик біля дверей і сидить.
Оксана через якийсь час виходить, а він під дверима:
– Ти чого не йдеш, – питає його.
– А чого я маю йти? Як мій брат стратив розум, то чого я маю за нього відповідати? Мені з тобою добре жити і я хочу аби так було й надалі. Я тобі нічого поганого в житті не зробив і не зроблю, – сказав він.
Тоді та щось собі подумала і впустила його.
Але ж як вони тепер живуть – от для мене питання. Я синові кажу:
– Мироне, то не гарно отак жити з жінкою брата в одній квартирі.
– Мамо, не гарно жінку з дітьми залишити, а жити отак, як я – то цілком можна.
Отак він тоді мені сказав і все, я потерпала, бо ж усяке може бути і таки сталося. Приїхала я до неї онуків побачити і побачила, що вона при надії! і то так, що вже видно.
– То від кого, – питаю.
– Від вашого сина, – каже і нагло в очі дивиться.
Я аж остовпіла. Отак і вийшла з хати і тепер не знаю, як то все має бути, бо то все не є нормально.
Фото Ярослава Романюка.
