Ми видавали Софійку заміж в Київ, де вона вчилася. Кохання було таке сильне, що я ніяк не могла переконати доньку, що вона ще надто молода.
– Мамо, я його люблю, він мене. Чого чекати?
Але мене насторожувало, що я не знаю ні його, ні його родину. Ми з мамою і батьком Артема познайомилися вже перед весіллям, наче й непогані люди й сам хлопець виглядав закоханим та щасливим.
Він всі витрати по весіллю взяв на себе, була переважно молодь і кілька нас, найближчих.
Я знала, що з донькою все добре, бо вона і телефонувала, ми по відео зв’язку спілкувалися, через соціальні мережі.
Все виглядало так, що вони дуже люблять один одного.
І ось вона на порозі з сумками і просто молить нас аби ми ніколи не повідомляли Артемові, де вона і що робить.
Скажу чесно, це мене насторожило, адже він чоловік, тим більше на лікування потрібні гроші:
– Мамо, я не хочу аби він мене такою бачив. Шансів дуже мало мені дають, а я краще буду завжди гарною. Хай згадує мене молоду і гарну.
Я була категорично проти, пробувала її переконати, але чоловік мене спинив, відвів у бік:
– Наша донька зараз тут, їй важко і не дай Бог це наша остання розмова… Я не хочу аби вона була засмучена…
Артем і не телефонував нікому з нас, а ми йому, самі боролися за нашу дитину.
Перший рік був найважчий, ми все продали, що у нас було, залізли в великі борги, чоловік безвилазно працював за кордоном, мені здається, що я працювала двадцять чотири години, лиш би не думати про погане.
Потім зажевріла надія, молодий організм переміг.
Ми такі були щасливі, що й не передати.
– Все, тепер можеш їхати до свого Артема, – сказала я через два роки, коли донечка стала знову бути схожою на себе.
– Не можу, мамо, я сказала йому, що в мене інший… Аби він мене не шукав…
– Ну що за мелодрами? Тепер їдь і поясни йому, що все так склалося і ти просто не хотіла його турбувати!
– Не можу. А як все знову повернеться? Мені треба ще трохи часу…
Ми тоді всі жили в квартирі моєї сестри, вона виїхала за кордон і дозволила нам там жити, ми відробляли борги і потроху ставали на ноги.
Минув ще рік, всі аналізи були в нормі і я знову почала наполягати, щоб вона зізналася чоловікові.
Софія погодилася, але швидко вернулася.
– Я його знайшла, спитала чи він за мною не сумував… А він сказав, що таких, як я має по кілька на тиждень… Все пропало, мамо…
– Дитино моя, головне, що ти у мене є, не хвилюйся, тобі не можна!
Я не довго думала, що робити, а зателефонувала Артемові:
– Артеме, Софія не мала ніякого іншого чоловіка, всі ці роки ми провели в боротьбі за її життя, якщо хочеш знати більше, то приїжджай.
А він кинув слухавку… Я так надіялася, що на наступний день він перетелефонує, спитає адресу, і стане на порозі з квітами.
Не було ні на наступний день, ні через тиждень.
Значить, так її любив, а вона, наївна, ще не хотіла його засмучувати своїм зовнішнім виглядом…
Ох, дівчата, дівчата, отак опікаєш, а потім що? Хіба я не чую ті схлипування?
Аж якогось дня став Артем на порозі з велетенським букетом:
– Ми їдемо жити в Іспанію, мамо, Софії потрібне морське повітря… Я влаштовував всі справи і трохи довго вийшло, вже вибачайте. Відпускаєте нас?
Я така була рада… І обіймала. І благословляла… Дуже сподіваюся, що у них все вийде.
Фото Ярослава Романюка.