fbpx
Історії з життя
Коли дружина повернулася з моря, то поставила мені умову: – Змінювати нічого не будемо, жити будемо разом дітям батько потрібний. А до нього я буду ходити двічі на тиждень. Тобі вітання і попередження: якщо мене не будеш відпускати, він “розбереться” з тобою

Крокує вулицею жінка…

– Як сонце! говорять чоловіки.

А для когось бах! і сонячний удар, і зупиняється серце: це Вона!

Не кожна людина любить несподіванки, але доля завжди нам їх дарує. Коли маршрутка показала мені “хвіст” і я вкрай розгублена стояла на дорозі, раптом побачила, що в наш бік їде самоскид (саме перевозили цукрові буряки). Мені пощастило вдвічі: машина їхала саме через наше село. А ще водій був чудовим співрозмовником, тому я була неймовірно рада цій випадковій зустрічі. Чоловік був схожий на Штірліца: таке ж розумне, інтелігентне обличчя, живі темні очі і доброзичливість з постійною усмішкою на обличчі. Назвався він Романом. Я навіть звернула увагу на його руки: біленькі, чистенькі, з довгими пальцями, аж ніяк не шоферські.

Отож, я не втрималась і розговорилась зі своїм супутником. Як з’ясувалось, не даремно, бо Роман дозволив мені написати оповідання, навіть не змінюючи імен.

Роман має вищу освіту, яку здобув в елітному військовому училищі.

– Те, що військовим мені не бути, зрозумів на третьому курсі, хоча мріяв бути пілотом, але туди був величезний конкурс і прискіпливий добір Ще будучи курсантом, одружився… якось несподівано навіть.
Був чудовий літній день. Ми, курсанти, в неділю ходили в місто в кінотеатр. Йдемо, милуємось красою дня і раптом я зупиняюсь приголомшений: назустріч прямує Вона – очиська голубі, як небо, струнка, мов берізка і коса!.. довга коса перекинута через плече. Хлопці ахнули: “Як сонце!”. А мені перехопило подих і зупинилось серце, бо це був справжнісінький “сонячний удаp”. Я покинув товаришів і пішов за нею, поки ми не дійшли до музичної школи.

Чарівна панянка щезла за дверима, а я чекав на неї, поки вона не вийшла. Пояснив їй, що закохався, що жити без неї не зможу і запропонував одружитися. Була моя Анюточка строгою і серйозною. Вона закінчила музичне училище, а я військове.

Перевівся до Києва, де після тітки залишилась квартира. Там ми і оселились. Анюточка працювала викладачем музичної школи, а я згодом знайшов роботу у фірмі, назавжди покинувши військову службу. Кохали ми одне одного до безтями, за 20 років подружнього життя я жодного разу її не зрадив й ні на кого не подивився, крім неї.

– З’явилася у нас донечка, потім синочок. Якими ж ми були щасливими! Роман показує мені фотографії дітей і дружини. Й справді Богиня! І діти такі ж вродливі.

– І що далі, Ви вже не разом? випалюю я.

– Не разом, відповідає сумно. Як бачите, я змінив роботу і місце проживання. А все почалось досить незвично. Одного вечора моя Анюточка промовила: “Романе, я закохалася дуже сильно. Він працює робітником на складі продуктів, старший на десять років. Не можу без нього. Зустрілись ми в магазині випадково”.

Я була вкрай здивована, а Роман продовжував:

– Я ходив, неначе уві сні, не міг їсти, спати, запитував, чого вона ще потребує, адже всього було вдосталь одягнутись, відпочивали їздили до моря. Одного разу дружина поїхала сама, а сусід наш розповів, що бачив її коло моря з тим чоловіком.

Коли приїхала, поставила мені умову:

– Змінювати нічого не будемо, жити будемо разом дітям батько потрібний. А до нього я буду ходити двічі на тиждень. Тобі вітання і попередження: якщо мене не будеш відпускати, він “розбереться” з тобою, адже за життя побував в багатьох “гарячих” точках. І додала: “Хочу романтики, музики, веселощів, щастя, а ти завжди на роботі. Він романтик!”

Що я міг вдіяти чи сказати? Не витримав, переїхав на братову хату в передмістя. Щомісяця справно віддавав дітям і дружині гроші.

Одного разу зателефонувала донька: “Таточку, приїдь терміново, з мамою погано”. Побіг, поїхав, полетів на крилах. Приходжу в квартиру, вона лежить вся cиня. Донька пояснила, що вітчим так поводиться з мамою постійно.

На той час я вже купив автомобіль, тож відвіз її у лiкарню, виходив і забрав до дітей. Анюта плакала, просила вибачити її й повернутись. Повернувся, бо на розлучення, на щастя, не подавали. Пробачив усе, бо кохав, кохав до безтями. Знову жили разом, донька вже студенткою стала, син школу закінчував. Але щастя знову вислизнуло з рук.

Якось нещодавно сиджу, дивлюсь телевізор, дружина прийшла, покликала мене і сина вечеряти. Син поопоїв і побіг до телевізора. А дружина стоїть позаду мене і каже: “А можна я піду до Свєтки?”. “Іди, кажу, трохи розвієшся”.

Отож пішла, а прийшла вранці. Виявилось, що Свєту, Ігорем звати, грає на гітарі, співає, вірші пише… Творча людина, як і вона. Вони з ним “на одній хвилі”. Отак. Тепер вона двічі на тиждень їздить до Свєтки, а приходить вранці. Не можу я вже розлучитись з нею…

Читайте також: Місяць тому була я на виклику, в новому районі, виходжу з під’їзду, дивлюсь, а мій Микола стоїть машиною біля сусіднього будинку. Відчиняє дверцята, а звідти виходить цаца модна; Микола бере сумки і заходить з нею в під’їзд. Присіла біля бабусь біля під’їзду, питаю: а це що за парочка пішла? ”А… це Лорка,- розповіли,- от вже три роки має нового кавалера, доньку йому народила, але він жонатий, кажуть, жінку має якусь затуркану”

А я собі подумала, що ж за людина цей Роман, все прощає дружині, але хіба варто? Коли тебе обманюють, дивлячись в очі.

Як може бути таким безхарактерним чоловік, який “гребе гроші лопатою” і несе додому, для дружини і дітей.

А в Романа одні слова: потрібно вміти прощати і кохати, кохання все переможе і людина стає іншою.

Автор – Олена ЮЗВЯК. с. Залижня.

За матеріалами – Голос Сокальщини.

Фото – ілюстративне (pixabay).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!