Валерія прогулювалася містом з чоловіком попід руку. Ілля щось розказував, а вона зазирала і вітрини магазинів, милуючись одягом, взуттям, прикрасами… Одразу спадала думка зайти і щось приміряти, вона в думках вже тягнула Іллю в якийсь магазин аби поставити його перед фактом покупки… І ось в такий блаженний момент почувся жіночий вереск біля самого вуха:
– Ілля! Мислак! Скільки літ! Скільки зим!!!
І вже на шиї в її чоловіка висить якась бабега і цмокає його в щоки.
– Як ти змінився! Змужнів!- поплескала по черевцю Іллю і той марно намагався його втягнути.
– Ірка! Петрашак! Як життя.
І от ці двоє вже щебечуть, а вона стоїть збоку, як обпльована. Алло! Це її чоловік і у неї на нього плани! Мабуть, цей внутрішній крик почув Ілля, тому спохватився:
– Це Валерія, моя дружина.
– Дуже приємно. Не подумайте нічого такого – ми шкільні друзі.
Ну що б «такого» вона мала подумати? Найперше, що їй спало, що ця жінка чомусь абсолютно не розуміє, що вона давно вже не юначка і можна вибирати якісь скромніші сукні. Хоч панянка плескала Іллю по пузі, але її черевце ніяк не було меншим. Певно зустріч для неї була не настільки приємною, як вона видавала це на показ. Ці надмірні вигуки, заширока посмішка і страх в очах, коли вона дивилася на сивину в волоссі Іллі. Можливо, вперше до неї дійшло, що вона теж не молодіє. Ірина швидко розпрощалася і пішла з обіцянкою «обов’язково зустрітися».
Валерія допитливо дивилася на розгублений погляд Іллі:
– Хто б міг подумати, що вона так зміниться… Я колись…
– Ну і що ти колись?- допитувала Валерія.
– Ой, та зустрічався з нею колись в школі…І не роби такі очі, бо ми ще твоїх кавалерів не бачили.
– Я хоч так не верещатиму…
– Не зарікайся.
Вони посміялися і продовжили прогулянку. Тепер вже Ілля зазирав в вітрини аби пересвідчитися чи й справді у нього такий великий живіт.
Валерія тільки усміхалася. Звичайно, зустріч не приємних, але те, що її Іллю ще хтось прагне обхопити пазурами – таки мотивує. Ілля був задумливим й на наступний день. А потім почав спізнюватися з роботи. Він ніколи не вмів брехати, а за ці двадцять років вона його добре вивчила, тому розповіді про іменини в друга вже не проходили. І на кого вона могла подумати? На цю розфуфирену Ірину? Якщо він поведеться на такий несмак, то вона не знає, що з ним зробить! Вже молоду і привабливу секретарку можна пробачити, але цю особу? Ні і ще раз ні!
З кожним днем Валерія себе згризала. Вона довіряла чоловікові, довіряла тим рокам, що між ними, тим добрим і поганим часам, що між ними, дітям, що між ними. Ось вони висять на високій скалі і вона не знає чи добре він забив в скелю гак, щоб закріпити страховку. І вона мусить йому вірити! Мусить…
Але Валерія не витримала і прослідкувала за чоловіком. Серце калатало в вуха, а руки пітніли. Все містечко її знає і як ото так ганьбитися зі стеженням? Як робити вигляд, що невимушено прогулюєшся, коли мало не підскакуєш від найменшого шереху. Ілля йшов не довго, а завернув за ріг і зник в приміщенні фітнес-клубу. Валерія не знала чи плакати, чи сміятися…
Коли він знову прийшов з виправданнями, що було довга нарада, то вона пильно на нього подивилася і сказала, що все знає про фітнес-клуб.
– Я боявся, що ти будеш сміятися чи не так відреагуєш. Бо я справді помітив свій живіт, коли по ньому ляснула Іра. До того я відчував себе ще молодим і ого-го… А тут подивився на себе збоку і зрозумів, що біля такої гарної жінки має бути чоловік з меншим животом.
Валерія щасливо обняла чоловіка. Вони можуть впевнено лізти вгору по скалі життя.
Фото ілюстративне.