fbpx

Коли кажуть – «то такі були часи», і цим виправдовують багато речей, які не варто пробачати, то я погоджуюся, бо я в ті часи жила і вже й не пам’ятаю чи щиро кохала і знала, що то таке за все своє життя

Той період в своєму житті я вважала найщасливішим, адже нам з чоловіком дали кімнатку в комунальній чотирикімнатній квартирі. Я була така радо, що ви собі просто не можете уявити, бо ніколи не жили в гуртожитку того періоду. А тепер мені прийдеться просто жити з трьома родинами і це так мало!

Але вселитися нам з чоловіком та донькою одразу не вдалося, бо виявилося, що нашу кімнату займає така собі Тетяна, а в іншій живуть двоє її дітей з матір’ю.

– Слухай, почекай тиждень, щоб я матір в село відправила, – просила вона мене і то так жалісливо, що я погодилася.

Але жінка не виселилися ні через тиждень, ні через два і ми практично мусили відбирати свою кімнату.

Тоді Таня й показала своє справжнє лице: слів не добирала і тихо потім паскудила – то одяг випраний забризкає, то їжу зіпсує, то в ванну не пускає, бо їй треба.

Але я й уявити не могла, що вона додумається ще й до такого!

Одного дня я несподівано прийшла додому рано, відчула себе погано і взяла лікарняний. І що ви думаєте я застала в своїй кімнаті? Чоловіка мого любого і Таню, та навіть не червоніла, а пихато сказала, що так мені й треба.

Я дивилася на свого чоловіка, а він каже, що не винен, що хто його знає, чим я займаюся на роботі, он у мене премія чи не кожен місяць.

– Бо я працюю, як той віл!

– Я тебе вже брав не дівчиною, тому тут ми квити, – каже.

Мені аж дух сперло. Я дивилася на Павла наче вперше його бачу. Я й справді вийшла за нього заміж в двадцять два, бо ж уже пора була. Відчувала до нього симпатію, це правда і доньку нашу дуже любила, і все старалася для родини, щоб всім було добре, мріяла про власну квартиру, того й так зраділа, коли йому дали цю кімнату.

Але після такого? Після Тані я його бачити не хотіла. Він просився назад, але я була категорична – справлюся без нього.

Скоро Таня женила його на собі, а через рік його не стало, бо дуже вже він почав прикладатися до чарки.

Я знала все за нього, бо ж ми на одному заводі працювали. Про себе тільки подумала, що тепер Таня житиме в двох кімнатах і я відчула таке неприємне відчуття, яке називається заздрість.

Крутилася я наче дзиґа аби мати з донькою окреме житло, адже надіятися не було на кого. Я така була заклопотана, що якось і не звернула уваги, що не стало затятого холостяка, об’ява висіла на дошці оголошень про прощання і я так глипнула і забула. А потім вже вдома зрозуміла, що цей Андрій, то сусід з тієї ж комунальної квартири! Я подумала, чи Тетяна і його на собі не женила і що – таки женила! Я порозпитувала людей і вони сказали, що був собі тихим Андрій, працював і рибалив, а потім он женився на жінці з двома дітьми і почав випивати.

Я пригадала, що ще одними сусідами була пара пенсіонерів і вже й переживала, щоб Таня й до цього милого Тараса Миколайовича клинці не підбивала.

Але далі я вже отримала свою однокімнатну квартиру, навіть згадувати не хочеться, через що довелося пройти. Нарешті стала спокійно жити, доки донька не стала на порі і вже приходилося думати, де ж вона житиме з чоловіком.

І в таких турботах пройшло моє життя, де жити, як жити… Завжди в приклад ставила Таню, мовляв, от як треба йти до своєї мети, а я чогось так не вмію.

Того року завод відзначав ювілей, тому запросили всіх старих працівників-ударників. Мені було цікаво прийти і побачити старих знайомих.

– Наталко, – покликала мене згорблена жінка, – Не впізнаєш мене? Багата буду, думала ти мене довіку пам’ятатимеш. Не хмурся, доля вже мене покарала – сина “посадили”, донька гуляє, двоє онуків на моїй шиї, ще кручуся, бо треба їх на ноги поставити.

Вона говорила і говорила, а я відходила від неї далі і далі, наче аби мене не оббризкало, не зачепило. Я навіть на святкуванні і не була, пішла додому.

І коли мене питають, чи то були такі часи, чи люди, то я вже й не знаю, що відповісти, хто кого псував? Ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page