fbpx
Історії з життя
Коли мене не стане, візьми собі ті книги, які тобі сподобаються найбільше і не забудь про цю, — вона загорнула її в тканину, поклала назад у коробку і закрила кришкою. — У мене немає ніяких коштовностей

Кілька десятків років тому моє життя було простим, легким і цілком зрозумілим. Жили ми тоді в невеликій двокімнатній квартирці, де самі ж, удвох з чоловіком зробили ремонт. Будинок наш був старою п’ятиповерхівкою з трьома під’їздами та малесенькими балкончиками. Але, як кажуть: «Добре тим живеться, де гуртом сіється і жнеться.».

Мій день тоді починався однаково, я прокидалася раніше за всіх і готувала сніданок, потім будила дівчат, а згодом прокидався чоловік, після ранкових процедур вони снідали і йшли. Чоловік спочатку відводив донечок в дитячий садок, а потім їхав на роботу.

Закривши за ними двері, я підходила до вікна, ми махали одне одному доти, поки вони не зникали за поворотом. Потім прибирала зі столу, заправляла ліжка.

У той час я працювала перукарем на дому. Тому завжди заздалегідь знала, як пройде мій день і записувала клієнтів так, як мені зручно. В основному я ходила до клієнтів після обіду.

Після того, як з прибиранням було покінчено, я брала гостинці і спускалася до Марії Степанівни, вона жила прямо під нами. Це була неймовірна бабуся. Вона пропрацювала все своє життя в академічній бібліотеці. Заходячи в її квартиру, відразу можна було зрозуміти, що на тебе чекає зустріч з незвичайною людиною.
Велика кімната була облаштована під бібліотеку, біля вікна стояло м’яке крісло і столик з настільною лампою з зеленим абажуром.

Кожного дня я спускалася до неї «на чашечку чаю». До мого приходу вже був накритий стіл з різними частуваннями, ми повільно снідали, пили чарівну каву і розмовляли.

Марія Степанівна була дуже інтелектуально освіченою людиною. чудово володіла двома руками, славилася своїм гострим розумом і прекрасною пам’яттю. Жінка рано овдовіла і більше ніколи не виходила заміж, залишаючись вірною своєму чоловікові. Дуже любила тварин і у неї завжди гостювали наші дворові кішки і коти, вони знали, що тут їх завжди нагодують.

Ми проводили кілька годин за розмовами, потім я йшла в магазин, купувала продукти додому і якщо потрібно було, то і Марії Степанівні.

Одного разу, я вкотре спустилася до сусідки, ми швидко випили кави, і вона покликала мене в свою спальню. У цій невеликій кімнаті стояли ліжко, трюмо і шафа. Марія Степанівна дістала з шафи велику коробку, підняла кришку і розгорнула тканину. У коробці лежала дуже стара книга.

— Це Біблія, яка належала моїй бабусі, ось тут можна розгледіти рік. — Вона одягла окуляри і показала пальцем.

— В якому ж вона чудовому стані, уявляю, скільки б за неї віддали , — сказала я, ми як раз кілька днів тому розмовляли про рідкісні книги і про те, як за ними полюють колекціонери.

— Мила, — Марія Степанівна зняла окуляри і сказала, — є речі, які просто безцінні.

Вона хотіла ще щось додати, але раптом замовкла. Ми сиділи мовчки і кожен думав про своє.

Потім вона сказала:

— Коли мене не стане, візьми собі ті книги, які тобі сподобаються найбільше і не забудь про цю, — вона загорнула її в тканину, поклала назад у коробку і закрила кришкою. — У мене немає ніяких коштовностей, всі свої заощадження я витрачаю на книги. Нехай це буде моєю вдячністю за те, що ти завжди знаходиш час, щоб випити зі мною чашечку чаю.

Вона розсміялася і мені стало трохи легше на душі. Все ж таки вона дуже міцна жінка і проживе ще багато років, а за той час знайдуться і її родичі.

Через кілька років чоловіка перевели на роботу в інше місто, і ми переїхали. З Марією Степанівною ми часто зідзвонювалися і обмінювалися новинами. Потім я вийшла на роботу і телефонувала їй вже рідше. Одного разу, коли я набрала її номер, то мені вже ніхто не відповів. Потім, коли я додзвонилася до своєї колишньої сусідки, вона повідомила мені, що Марії Степанівни не стало, її виявили тільки через два дні.

— Знаєш, якось ми з нею зустрілися біля під’їзду, і вона сказала, заходь до мене на чашечку чаю, бо мені навіть поговорити ні з ким. — Почала свою розповідь сусідка. — Я сказала, що обов’язково зайду, але потім то одне, то інше і я так до неї й не зайшла. Якось мені так важко на душі через це.

Ми помовчали, я не знала, що й відповісти. Потім попрощалися і я більше ніколи про неї не чула.

Однак спогади про дитинство моїх дітей асоціюються у мене з «чашечко чаю» і теплими розмова з Марією Степанівною.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page