fbpx

Коли мені хто ставив в докір, що я поїхала на заробітки, коли дитина була ще така маленька, то у мене є лише одне пояснення – дев’яності

Чоловік мій працював в конструкторському бюро і поки приносив замість зарплати туалетний папір та горошок, то наче ще можна було жити. Але потім все розформували і він опинився без роботи. Працювати двірником не хотів.

– Ти бачила, скільки листя на вулиці, а далі піде сніг і лід. Ти хочеш, щоб я зі своєю спиною це робив? Це ти дитину захотіла в такі часи. А я тебе просив!

А мені от цікаво – які є «не ті часи» для появи дитини? Молода мама – не те, бо втратить кваліфікацію і потім ніхто її на роботу не візьме, пізня мама – не те, бо вже сили не має на дитину.

Я любила Віктора і була певна, що дитина – то продовження нашої любові. Пробувала я сама й на дому стригти, фарбувати, але в моїх клієнтів теж грошей було не густо.

Тоді й наважилася поїхати і попросила маму побути з Максимком.

– Доню, та як? Та хай чоловік їде!

– Мамо, у нього спина.

– У нього хитрість!

Але я поїхала, бо ж я маю годувати свою дитину, я ж її хотіла. Поїхала я до Італії чи не з перших. Всяке було – і в вагонах ночували, роботу з табличками шукали, треба було й поліції всунути…

Але я передавала сумки додому і так мої рідні вижили.

І так я собі гроші передаю і не знаю, що дуже вже мій чоловік собі на широку ногу живе і моїми грошима покриває займи.

Я приїхала додому, а з грошей, які я передавала – пшик. Дитині в школу, а татко собі жив у своє задоволення всі ці роки. Я теж привезла добру суму, але де я вже чоловікові дам?

– Ти навіть на мої гроші не розраховуй. Сам влаштовуйся на роботу і працюй. Я не питаю тебе за те, що ти робив цей час, на кого ти витрачав мої гроші, бо хочу зберегти родину.

Чоловік такого кіна грав, ви б бачили… На що лише не йшов аби самому не працювати і віддавати борги. Казав, що як не віддасть вже гроші, то все, я його не побачу. Але я знала своє – викупила приміщення і почала свою справу, свою перукарню.

Я знала, що гроші будуть тут не великі, але я хотіла бути поруч з дитиною і більше нікуди не їхати.

Чоловік жив в матері і та мені проходу не давала, що я маю покрити його витрати, а я от яка.

– Ти ж маєш гроші, то він тобі віддасть, як в тому розходиться, – казала вона, – А як щось зроблять моїй дитині?

Я була непохитна.

Віктор таки влаштувався на роботу, не пан в костюмі, а на будову і там і пригодилося його вміння читати проекти, так що скоро він мав і добру зарплату і не так вже й важко працював.

Прийшов до нас через рік з квітами і подарунком для сина.

– Наталко, давай почнемо все з початку.

– Довго ж ти борги віддавав, – кажу йому, – Інша могла б і не дочекатися.

– Я все зрозумів. Ні, злився на тебе з початку, але потім все зрозумів і тепер я не можу повірити, що міг так себе вести, оттаке думати. Якби ти мені тоді дала гроші, то я б ніколи не мав зараз того, що маю – нормальну роботу і добру зарплату.

– То ти аж тепер це зрозумів?

– Так, аж тепер, але краще пізно, ніж ніколи.

Отак ми почали все з початку і живемо й далі разом, у нас вже й онуки є. Я ними налюбуватися не можу, видно, ця ніжність в мені ще від тих важких часів, коли я недолюбила свою дитину.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page