Коли мені не сила вже стала, то пішла я за тією адресою, що мені подружка радила. Чекала, що зустріне мене, якась колоритна пані, буде просити руку поглянути, чи карти розкладе.
Та от двері відчинила жінка мого віку. Привіталась, поглянула в саму душу і каже: “Заходь, Ніно, нам треба поговорити”. Мені аж жарко стало, бо ж усі мене знають як Валентину, Ніною мене бабуся свого часу в церкві охрестила.
Кімната звичайнісінька. Ні столу із червоною скатертиною, ні чарівної віщої кулі посередині. Звичайнісінький килим, штори пересічні, тюль і фіалка на підвіконнику.
— Знаю, що питань у тебе багато дуже. Та от хочу я в тебе запитати: хто на весілля подарував вам дві чашки стрічкою перев’язані? Саме та жінка і несе за все відповідальність.
Я так і сіла. Сльози на очі, бо ж то Віра була. Господи, та я її мала за сестру рідну. Як, як можна мені було в очі дивитись, щастя бажати, так перейматись нашим життям, допомагати і знати, що все те твоїх рук справа?
Але почну з самого початку. Заміж я вийшла двадцять п’ять років тому за Василя. Сваталось до мене багато хлопців і багатший і красивіших, та от крім Василя ніхто мені потрібен не був.
Сім’я у Василя була не надто багатою, але дружною. Їх у батьків двоє було: він і сестра його Віра. Старшою Віра була від Василя на вісім років, вже мала на час нашого одруження двох синів, та чоловіка.
От тільки не ладналось життя її сімейне. Чоловік жив заради чарки, та заради компанії гарної. Ну а Василь сестрі допомагав, як міг.
Їздив на заробітки і чи не всі гроші, що мав, віддавав на своїх племінників. Ремонт у домі сестри зробив гарний, і вбиральню і отоплення їй обладнав.
Племінників на море возив і в гори двічі на рік. Сестрі подарунки робив гарні. Техніку дорогу, сукні і золоті прикраси. Та й батьки усе для Віри. Шкодували її, бо ж та долі не мала.
Ми з Василем на заробітках одне одного знайшли. Працювали разом і вже там я побачила, що Василь, саме та людина про яку я все життя мріяла.
Роботящий, розумний, розсудливий, виважений. Він знав собі ціну, цінував свій труд і поважав усіх хто його оточує. “Мені б такого зятя” – сміялась мама поглядаючи на Василя.
Коли ми приїхали до його батьків нас зустріли радо. Мене одразу “дитиночкою і донечкою” називати почали. Засватали мене, почали ми до весілля готуватись.
Саме тоді у моє життя увійшла рідна сестра мого чоловіка – Віра. Була вона мені схожа зі своїм братом і норовом і поглядами життєвими.
Ми швидко із нею потоваришували і всю підготовку до свята фактично удвох провели: обирали сукню, аксесуари, прикрашали зал у кафе і куштували страви, що будуть на святковому столі.
Ну а на саме свято нам Віра піднесла дивний подарунок – дві чашки стрічкою перев’язані. В одній була вода а в іншій – земля. Все це вона нам піднесла зі словами про щасливий шлюб. Про те, що як вода без землі не може, а земля без води, то так і ми повинні прожити – навіки з’єднані і нерозлучні.
Перші три роки ми гарно прожили, а потім із чоловіком почало щось коїтись. Не міг мій Василь спокою знайти, вічно йому якісь пригоди на шляху.
Пішли борги якісь і все що Василь робити починав, усе на збиток і на збиток. Поїдемо на заробітки, ніби й гроші гарні привезем. а все не в толк і в мінус іде.
Діти з’явились, так я вже й не знала спокою і спочинку. Зі стаціонару і в стаціонар. Як в’їхали у хату стареньку, то так без ремонту і прожили в ній десять років.
А за що ремонтувати, як все йде як не в аптеку, то на оплату збитків. Корову придбали, думали молоко матимемо, ще й на продаж буде, але ж мусили її продати, аби оплатити сусіду ремонт авто. Ну хто б сказав, що корова може машину рогами буцати? А наша таке наробила. І так у вьому. Що почнем, так краще й не братись – боком вийде.
А потім Василь геть берегу пустився. Вже й не хотів нічого робити, бо ж толку не буде. Винну знайшов у долі своїй безталанній – мене.
— Доки тебе не зустрів, то все мав і все мені було добре. А як ти у житті моїм з’явилась, то все з рук, усе в попіл.
Вже я свого чоловіка шукала селом, вела додому попід руки, аби не заснув де під парканом. Наступного дня плаче, кається, каже, що то востаннє, але за три дні знову те ж саме і знову так же.
От і пішла я за адресою, що подруга мені дала. Не вірила у все це, але ж не може так в житті не щастити, правда ж? Щоб жодного дня світлого за скільки років.
— Хто вам чашки дві подарував на весілля? – запитує у мене та жінка, – Зроблено було на них таке, що й не відробити мені. Не буде вам добра поки в парі живете.
Йшла я додому сама не своя. Усі ці роки Віра була мені за рідну сестру. Першою їй я жалілась, до неї йшла за допомогою і порадою.
— Нащо ти таке зробила Віро, – запитую у неї принісши їй у дім ті чашки, що роки в моєму серванті стояли, – То ж брат твій рідний. як ти могла?
Вона узяла палицю, гидливо нею ті чашки за поріг відсунула і поглянувши мені в очі каже зверхньо:
— А що, думала ухопила птаху золоту? Мала б ти жити гарно а я скніти на цім світі? Де ти узялась узагалі? Нам так добре було без тебе, так спокійно. Так ні – женитись Васі треба. А що? Побула щасливою? Забрала у мене брата, забрала?
Ні Василь, ні мама його моїм словам не повірили. Говорила з донькою, та радить слухати тієї жінки:
— Залишай батька, мамо. Як не бути вам разом у щасті, то нащо далі долю свою псувати. Ти ще ж молода, всього сорок п’ять.
І що мушу робити, скажіть? Слухати тієї незнайомки, дарувати Вірі перемогу, розлучитись? А чи є спосіб усе те виправити і стати нарешті щасливим?
Головна картинка ілюстративна.
