Коли моя донька з родиною приїжджає в село, то минає нашу хату, навіть не зайде до рідної матері. Хоч вона в мене єдина дитина, але нині мама їй не потрібна. Образилась вона на мене, говорить що своїми словами я ставлю її у незручне становище перед свекрами

Коли моя донька з родиною приїжджає в село, то минає нашу хату, навіть не зайде до рідної матері. Хоч вона в мене єдина дитина, але нині мама їй не потрібна. Образилась вона на мене, говорить що своїми словами я ставлю її у незручне становище перед свекрами.

Так склалося що свою єдину доньку я виховувала одна. Чоловік у мене був але його недуга не дозволяла йому працювати. Доводилось мені тягнути і дитину і чоловіка не здорового.

Оленка була єдиною моєю помічницею. Ще змалку моя дитина була привчена до роботи. А як інакше якщо я цілий день у колгоспній ланці? Хто ж мені ще допоможе?

Олена їсти приготує і за птицею нагляне і худобі їсти дасть. Корова також була на ній. Інакше просто не виходило, адже б ми просто не вижили. Троє людей мусили щось одягати, щось їсти і за щось жити. Крутились як могли.

Гроші я відкладала на купку, адже розуміла що моїй доньці потрібно навчатись. Оленка ще з дев’ятого класу пішла у медичне. Більше за все на світі я не бажала аби вона повторила моєї долі. Щоб не стояла на сонці із сапою за копійки.

Вже на другому курсі інституту Олена вийшла заміж. Я щиро раділа за свою дитину, адже вийшла Олена заміж за найзаможнішого хлопця з нашого села.

Родина у Олексія була справді хорошою. Батьки прості люди, які звикли до праці. Тримали свої поля, брали землю в оренду в людей. Сваха моя була щирою жінкою. Хоч і працювала вчителем, але встигала ще й давати раду цілому полю троянд.

Інституту Оленка так і не скінчила, пішла в декрет. Нині вона мама двох прекрасних хлопчиків. Ніби, як планує повертатися до навчання наступної осені.

Чому я кажу “ніби як”? Справа в тому що моя донька зі мною не спілкується уже другий рік. Вона дуже ображена на мене через те що я поставила її у незручне становище перед чоловіком і сватами.

Все те відбулося два роки тому. То був дуже важкий період у моєму житті. Хоча, коли мені було легко? Тоді ж мій чоловік остаточно зліг. Чи то я так важко сприймала ту новину, а чи кожна людина має свій запас міцності, та і в мене почались негаразди зі здоров’ям.

Роботу довелося покинути, адже я просто не могла виконувати своїх обов’язків, сил не було. За худобою також дивитись здоров’я я вже не мала, тому довелося все збути.

Звісно, на перший час я гроші мала і непогані. Та коли прибутку ніякого, а лише видатки на аптеку, то будь-яка сума закінчується швидко.

Не мала я в кого допомоги просити, довелося телефонувати до доньки. Просила небагато, всього кілька сотень гривень. Соромно було, аж сльози щоками текли, але що мусила робити?

Олена мене вислухала, а потім дуже довго розповідала про те, що вона в декреті, що працює тільки чоловік і мусить годувати їх трьох. Казала що не в силах утримувати ще мене і батька. Мовляв, я повинна якось викручуватися і розраховувати тільки на себе.

Того разу вона мені перекинула 500 грн необхідні мені. Але вже за кілька днів я мусила знову набрати свою дитину. здається, тоді  закінчилися підгузки і придбати їх я не могла, не мала за що.

Олена не стримувала себе і говорила про те, що я не повинна на неї більше розраховувати.

– Мамо, ти не одна така в селі. Люди ж якось живуть, навіть не маючи дітей. Вчись економити, ще раз тобі нагадую – я в декреті і в мене двоє малих дітей.

Ще тоді моя донька приїздила до мене на вихідні разом з онуками. Я дуже любила і чекала тих днів, адже донька допомагала мені і в домі, і на городі, і біля батька. Своїм веселим дитячим сміхом вносили у дім давно забуду радість.

Того разу донька приїхала разом із чоловіком. Ми сиділи за вечерею про щось говорили і у мене прохопилося про те, що не мала за що придбати необхідного в аптеці.

– То чого ж ви мовчали, мамо? – обурився мій зять.

Він витягнув кілька тисяч гривень і поклав переді мною на стіл.

– У нас бабуся лежача, я добре розумію, як багато потрібно грошей.

Звісно я взяла ті гроші, бо не мала іншого виходу. Ще тоді краєм ока побачила невдоволена обличчя моєї доньки. Але при чоловікові вона мовчала, сцену влаштувала тоді, як він поїхав до своїх батьків.

– Ти хоч розумієш що наробила? А в яке ти становище поставила нашу родину? Я ж тобі сказала що допомагати ми тобі не зможемо, тобі потрібно було все ж випросити гроші, інакше не могла? Як мені тепер в очі сватам дивитися? Олексій віддав тобі гроші за які ми повинні були жити цілий місяць. Тепер буде просити у своєї матері. От, як мені тепер у той дім зайти? Виходить, що вони утримують мене, моїх дітей, та ще й тебе? Що ж ти за людина, мамо?

Того ж дня донька зібрала речі, забрала дітей і пішла до моїх сватів. Відтоді вона жодного разу у нашому домі так і не зупинилася. За два роки батька навідала лише раз. Бачите, вона на мене дуже образилася за те, що я й досі приймаю допомогу від Олексія – свого зятя.

Мені дуже прикро що так усе склалося, Я дуже скучила за онуками, хочу їх побачити, але інакше поки не можу. Пенсії мого чоловіка не вистачає на всі наші потреби.

Я ж зробилась  геть не здоровою, ще й мушу чоловіка доглядати, про роботу мови ніякої немає. Мені важко вже себе обійти, що говорити про те, аби тримати худобу, чи йти на допомогу до кого за певну плату.

А на душі кішки скребуть. Усе мені спокою не дає ситуація із донькою. Скажіть, хіба маю я який інший вихід? Невже я заслуговую на таке ставлення від єдиної дитини?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page