Коли моя найкраща подруга таки забрала у мене чоловіка. то я навіть не сердилася, а що зробити, моєму Василькові треба енергійної жінки, не те, що я. То й що, що за плечима у мене двадцять п’ять років шлюбу? Мій Василько має бути щасливим

Я не обурилася й тоді, коли Василь сказав, що квартира його батьків, тому я не маю на неї права.

– Вони мені подарували для моєї сім’ї, а ти вже не сім’я.

– Так, звичайно, любий, – я слухняно пішла збирати речі, щоб не затримувати щастя «молодих».

Питання куди їхати не виникало – до мами в село, шкода, звичайно, що вона буде мене доглядати на схилі літ, а не навпаки, але що вже поробиш, коли недуга міцно засіла в мені. Дітей я турбувати не хотіла, адже у них своє життя і чого вони мають бачити мене в такому стані? Хоча вони вже звикли до того, що я все ходила з рушником на голові. Відколи це почалося?

Не знаю, бо я виходила заміж за Василя такою щасливлю жінкою, готовою заради коханого перевернути весь світ і обов’язково порадувати його дітьми. Він працював, я піклувалася про родину, наших дітей і мені на все вистачало сили, бо я могла оббігати пів міста за саме тими булочками, які він любить.

Вперше я себе відчула зле, коли закидала прання, раптом різкий запах відчула, щось таке солодкувате. Потім він мене не покидав, я чула його всюди і не могла від нього відмитися, навіть страви мені не вдавалися, бо я не мала нюху.

Думала, що пройде, але все тільки погіршувалося і додалися інші проблеми. Я вже не мала сил так глядіти дітей і Василя, як він до того звик. Почалися непорозуміння, хоч я дуже старалася. З кожним роком це тільки поглиблювалося і ось тепер все, хай, справді, за Василем дивиться гідна жінка, хай вони будуть щасливі. А я якось буду, якось буду доживати віку, щоб нікого не турбувати більше, бо так вже вони біля мене натерпілися, що вже мені совісно.

Добре, що Василь привіз мене з речами, дуже я йому за те дякувала і не розуміла, чому мама така насуплена його зустрічає.

Я намагалася не показувати мамі, як я себе почуваю, щоб вона не хвилювалася, тому усміхалася і розповідала історії про наших дітей, про плани на майбутнє, допомагала їй з прибиранням і готуванням.

– Мамо, у тебе щось горить на плиті, – сказала я з двору, де просто сиділа і втупилася в одну точку.

– Ой, – чула я як мама копошиться на кухні і рятує страву.

Дивно, але мені посмакувала трішки підгоріла їжа і я чи не вперше зловила себе на думці, що маю нюх, що не чую того солодкуватого запаху. Вирішила не надіятися, а просто перевірити…

Через пів року я йшла з роботи трохи збентежена і було чого. Світ навколо пашів запахами, співом і радістю, я любила гуляти по селу і вітатися з сусідами, поратися біля мами по господарству, а найбільше я любила, коли на свою дачу приїжджав Степан, дім якого я доглядала, як домогосподарка. Коли мій стан став стабільним, то я вирішила, що пора мені мамі допомагати й грошима і тут сусідка підкинула ідею найнятися до дачників доглядати за будинком.

– Я все життя це роблю і справлюся, – була певна я.

Степан виявився дуже невибагливим і прямим чоловіком, від нього гарно пахло і я старалася, щоб його дім був завжди доглянутий. Поки він на дачі, то я приходжу кожен день, а, коли їде, то раз в тиждень, щоб провітрити хату, ну, можу й частіше прийти, мені просто подобається там сидіти в альтанці і пити чай…

Так от, йду я вся така збентежена, бо Степан мені освідчився, а я ж самі знаєте, на ладан недавно дихала і хто його знає, що буде далі. Але він наполягає на відповіді саме сьогодні я не знала що робити.

І ось з такими думками я минула біля своїх воріт жінку, які навіть не впізнала, але вона мене окликнула:

– Оксано!

Я глянула і остовпіла – на мене дивилася тінь моєї найкращої подруги.

– Я хотіла тебе попросити аби ти вернулася до Василя, – почала подруга, – Вибач мені, подруго, я вчинила дурницю. Я не вмію так за ним глядіти, як ти, тому вертайся. Тобі це завжди було в радість і ти мене дуже виручиш. А Василь взагалі буде щасливий, коли ти приїдеш. Заради нас зроби це і заради себе, адже я знаю, як ти його любиш.

– А ти?

– А я геть сил не маю, я вже думала чи то у вас щось в квартирі є, може, пліснява? Мені треба до свого дому, а на кого я Василя лишу, я ж його теж дуже сильно люблю. Вертайся.

Я дивилася на неї і бачила себе, тому рука сама вхопила телефон і я просто прокричала в слухавку:

– Степане, я кажу «так»!

І мені стало ще радісніше, від його щасливих вигуків. А перед подругою я ворота закрила, може, й справді навколо неї щось у повітрі?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page